Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

У всьому, де вони ходили, Господня рука була проти них.

Та… Господь жалував їх через їхній стогін, через тих, що їх переслідували та гнобили їх…

Голос ніби подаленів. Іванна боялася встати, щоб не розвіялося це дивовижне видіння Покрови, Пресвятої Діви – Матері Божої.

І почула шепіт, ніби цей віщий голос подолав велетенську відстань із небес до землі і тому був ледь вловимим:

– Ми із Сином одвертаємося від українського люду.

Чи надовго?

Залежить від вас.

Амінь!

Ще-Президент під’їхав пізнього вечора до воріт своєї дачі на хуторі. Защебетав урядовий телефон у машині. Кому там не спиться?

– Шановний пане Президенте! Це з департаменту глобального аналізу виборчих процесів вашого штабу Адріана Лишко. Ви просили результат з Городищ. Остаточний. На жаль… пане Президенте… на превеликий жаль, пане Президенте… Лише один голос.

с. Підгірці січень-квітень 2011 р.

Суддя Ростислав Лаврентьєв єретувався, позирав на самопального китайського годинника на стіні, що з якогось дива показував точний час, тому він лише чотири рази за півтора року запізнився на електричку з Бережані до Києва і змушений був чекати темряви на вокзалі, щоб непомітно, через городи, проскочити до помічниці Лізки на нічліг.

Ліза розбіглася із чоловіком – місцевим лейтенантом-автоінспектором, якого називала ментофалосом, [14] Дослівно міліцейський жезл (бережанський жаргон). поділили приватний будинок навпіл, зробили окремі входи, тому Ростик міг заскакувати на Лізину половину лише затемна, злодійкувато. Так він і чинив, хоча про його зальоти знала вся прогресивна Бережань і не осуджувала суддю: значить – свій, контрольований нами, себто – незалежний.

Причиною такого екстреного оповіщення громадян незалежної Бережані про блядки [15] Інтимні стосунки (місцеве; обов’язково з наголосом на останньому складі). їхнього судді стало те, що колишній чоловік Лізи, розлучаючись, ділячи майно, залишив за собою німецького вівчаря, якого спустив на Ростика зимового вечора. Псисько на ім’я Месник таки відімстив судді іменем лейтенанта-даішника. Правда, не занадто жорстоко: чоловічими клейнодами Лаврентьєва псисько, на цьому зійшлися всі, погребував чи погидував.

Автоінспектор вичекав, поки Месник трішки вгамує свою повинність на чужакові, покликав його і обдарував телячою костомахою, а Ростикові кинув через губу:

– Передавай псюру до суду! Дякуй, що яйця не одхватив. Тепер виверни і просуши штани, залижи рани і йди до Лізи. Зазирай в щілину – побачиш Київські гори і Лавру. А як получицця – шпіліндрикнишся разок.

Лізка притрусила снігом криваві розводи на кучугурі снігу перед хатою, але на ранок червоне все одно вилізло на поверхню.

Звісно, до наступного вечора спершу вулиця імені Акту Незалежності, а тоді й центр Бережані знали про біду судді Лаврентьєва. Обережненько виправдовували його та Лізку, бо лейтенанта-автоінспектора недолюблювали автомобілісти за хабарництво серед своїх, бережанців. Разом з дружинами і родичами – це була абсолютна більшість. Лізка – розведена, дітей з мєнтом не прижила, молодуха – кров з молоком, піджара, цицьки, як гладущики. Це тобі не Енеїда: «Пиндючили якіїсь бочки/ Мостили в пазусі платочки, /В которих не було грудей».

Суддю Лаврентьєва не ганили також, дехто навіть відкрито підтримував, бо після проголошення незалежності Бережані всім хотілося більше свободи, вольностей на роботі, в компанії і в сім’ї. Приїздить Ростик до Києва пізно, втомлений, куди там до любощів, а вдосвіта знову на електричку. Ліза ганяє його до сьомого поту, нехай, добрішим буде, коли судитиме наших. Вона ж старається для нас, для процвітання незалежної Бережані…

Сьогодні він вибрав для розгляду легеньку, примітивну справу, щоб хутенько, до обіду, винести ухвалу і мерщій до Києва, бо Михайлині сьогодні стукає тридцять п’ять років, замовлено ресторацію «Мамаєва слобода» на Відрадному, запрошено чималу юрбу родаків і друзів. А ще треба зустріти на автовокзалі тата, що добирається з Теклівки. І тещу з Умані.

Справа легка і навіть веселувата. Лізка весело проказала «Встати! Суд іде!», і семеро бережанців у тісній, з вишурганими стінами та лавами кімнатині одностайно звелися на ноги.

Самотня сімдесятидворічна баба з крайньої хати під лісом, громадянка Бережані Любов Петрівна Гвоздик подала позов на безробітного, двадцятисемирічного холостяка, теж громадянина незалежної Бережані Дзвонаря Василя Івановича. У ніч на 22 червня 2010 року громадянин Дзвонар розірвав марлеву шторку на відчиненім вікні (щоб комарня з лісу не налітала і не не кусалася) її старенької хати, заліз до неї в кімнату. І зґвалтував. Один раз. І заснув.