Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Усе це відбувалося у світлі моїх фар, але я не міг різко загальмувати, я їхав поруч з автомобілем, який вистрибував, перевертаючись у повітрі, – це було схоже на сцену з фільму, яку я щойно бачив, але, о Боже, все те відбувалося на екрані, а це – у реальному житті!

Незнайомий автомобіль знову вилетів на дорогу й нарешті зупинився, лежачи на лівому боці. Я зміг побачити сорочку водія. Я зупинив машину, й у моїй голові прокотилася одна думка: я мушу вийти, допомогти йому. У цю мить я відчув, як нігті моєї дружини глибоко вп’ялися в мою руку: вона вимагала, щоб заради Бога я проїхав далі й зупинився на відстані, бо автомобіль, що потерпів аварію, міг вибухнути, загорітися.

Я проїхав ще сто метрів і зупинився. У машині досі лунала бразильська музика, так ніби нічого й не відбулося. Усе здавалося сюрреалістичним і далеким. Дружина й Ісабел, моя служниця, вийшли з машини й побігли до найближчого бару. Зупинився ще один автомобіль, який їхав із протилежного напрямку. Звідти вибігла знервована жінка: її фари також освітили сцену Дантового пекла. Вона запитала, чи я маю мобілку. «Так, маю». «Тоді викличте “швидку допомогу”!»

«А який номер “швидкої допомоги”?» Вона скинула на мене здивованим поглядом: та це ж відомо всьому світу! Тричі набрати п’ятдесят один! Моя мобілка була вимкнена: я вимкнув її перед фільмом; я ніколи не забував, що це треба зробити. Вмикаю апарат, телефоную до «швидкої допомоги» – 51 51 51. Я точно знаю, де відбулася катастрофа: між селом Лалубере й селом Оргес.

Моя дружина та служниця повернулися. Один хлопець дістав подряпини, але нічого дуже серйозного. Після того що я бачив, коли машина перекинулася шість разів, нічого серйозного! Я вийшов із машини трохи ошелешений, підійшли інші водії, пожежники мали приїхати через п’ять хвилин, усе було гаразд.

Усе гаразд. Через частку секунди він би налетів на мене, перекинув би мене в кювет, і тоді було б погано для нас обох. Дуже погано.

Коли я приїхав додому, то подивився на зорі. Іноді певні речі постають на нашому шляху, та позаяк наш час іще не настав, вони проминають нас, лише дряпнувши, не вдаривши як слід, але ми не можемо їх не помітити. Я подякував Богові за те, що, як висловився один із моїх друзів, зі мною сталося те, що мало статися, й не сталося нічого.

Під час економічного форуму в Давосі лауреат Нобелівської премії миру Шимон Перес розповів таку історію.

Рабин зібрав своїх учнів і запитав:

– Як визначити точну хвилину, коли закінчується ніч і настає день?

– Коли здалеку ми зможемо відрізнити вівцю від собаки, – сказав один хлопчик.

– Насправді, – сказав другий, – ми знаємо, що вже день, коли здалеку зможемо відрізнити оливу від фігової пальми.

– Це не дуже добре визначення.

– І яка ж тоді відповідь? – запитали хлопці.

І рабин сказав:

– Коли до нас підходить чужоземець, а ми приймаємо його за свого брата, тоді конфлікти закінчуються, й можна сказати, що ніч минула й настав день.

Сьогодні великий дощ, температура близько трьох градусів Цельсія. Я вирішив прогулятися – думаю, якщо я не ходитиму щодня, то не зможу ефективно працювати, – але вітер дуже сильний, і через десять хвилин я повернувся до автомобіля. Дістав газету з поштової скриньки, нічого важливого, крім тих речей, які журналісти хочуть, щоб ми знали, стежили за розвитком подій, ставали на ту або ту сторону.

Сідаю за комп’ютер і перечитую електронну пошту.

Нічого нового, кілька незначущих проблем, які я незабаром розв’яжу.

Намагаюся трохи потренуватися у стрільбі з лука, проте вітер не втихає, і поцілити стрілою неможливо. Я вже написав чергову книжку, які пишу по одній за два роки; цього разу вона називається «Загір» і через кілька тижнів має бути опублікована. Я вже написав есеї, які публікую в Інтернеті. Уже додав нову інформацію на своєму сайті. Пройшов обстеження шлунка – там, на щастя, не знайшли жодної аномалії (мене лякали історіями про шланг, який вставляють через рот, але нічого страшного в цьому нема). Сходив до дантиста. Квитки на літак, які могли затриматися, надійшли кур’єрською поштою. Я планую дещо зробити завтра й зробив дещо вчора, але сьогодні…

Сьогодні я не маю абсолютно нічого, на чому міг би сконцентрувати увагу.

Мене опанував страх: хіба я не можу сьогодні зробити анічогісінько? Адже мені не треба докладати великих зусиль, щоб вигадати для себе роботу – ми завжди маємо проекти, які треба опрацювати, лампи, які треба замінити, сухе листя, яке треба підмести, впорядкувати книжки на полицях, навести лад з архівами в комп’ютері тощо. Як же сталося так, що сьогодні я зовсім не маю чого робити?