Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Надіваю берет, термоодяг, непромокальну куртку й виходжу в сад – так я зможу змагатися з холодом щонайменше чотири або п’ять годин. Сідаю просто на моріжок і гортаю подумки все, що проходить через мою голову.

• З мене нема ніякої користі. Усі в цю мить працюють, працюють тяжко.

Відповідь: я теж працюю, іноді по дванадцять годин на добу. Але сьогодні – випадково – не маю чого робити.

• Я не маю друзів. Перебуваю тут сам-один, один із найзнаменитіших письменників світу, а телефон не дзвонить.

Відповідь: звичайно, друзів я маю. Але вони шанують мою потребу усамітнення, коли я перебуваю у старому млині, у Сан-Мартені, що в Франції.

• Мені треба поїхати й купити клею.

Атож, я пригадав, що вчора мені бракувало клею. Чому б мені не сісти в автомобіль і не поїхати до ближнього міста? І на цій думці я зупиняюся. Але чому все ж таки так важко сидіти, як я оце сиджу тепер і не робити нічого?

Низка думок пролітає крізь мою голову: я згадую друзів, що бідкаються через події, які навіть ще не відбулися, згадую знайомих, які примудряються заповнювати кожну хвилину свого життя речами, що видаються абсурдними, безглуздими розмовами, вони базікають по телефону, не повідомляючи нічого істотного. Згадую начальників, які вигадують собі роботу, щоб виправдати свою посаду, службовців, опанованих страхом, бо протягом дня їм не доручили жодної важливої роботи, а це може означати, що в них більше немає потреби, матерів, які страждають, бо їхні діти виходять у світ і розлучаються з ними, студентів, що мучать себе наукою, іспитами, екзаменами.

Я веду тривалу й важку боротьбу з собою, щоб не підвестися й не їхати до крамниці по клей, якого вдома бракує. Мене опанував незглибимий смуток, але я вирішив залишитися вдома, нічого не роблячи, принаймні протягом кількох годин. Потроху тривога поступається місцем спогляданню, і я починаю слухати свою душу. Їй давно безумно хочеться поговорити зі мною, але я завжди заклопотаний.

Вітер шалено свистить, я знаю, що холодно і що йде дощ і що завтра мені, мабуть, доведеться їхати по клей. Я не роблю нічого, а водночас роблю найважливішу справу в житті кожної людини: я дослуховуюся до себе.

1 липня 1997 року о 13 годині 05 хвилин чоловік приблизно п’ятдесяти років лежав на хіднику біля пляжу Копакабана. Я пройшов повз нього, скинув на нього швидким поглядом і пішов далі своєю дорогою до ятки, де маю звичай пити кокосову воду.

Як житель Ріо-де-Жанейро, я сотні (тисячі?) разів проминав чоловіків, жінок або дітей, що лежали на землі. Як людина, що часто подорожує, я бачив подібну сцену практично в усіх країнах, де був – від багатої Швеції до вбогої Румунії. Я бачив людей, які лежали на землі в усі пори року: у вітряні зими Мадрида, Нью-Йорка або Парижа вони вмощувалися біля потоків теплого повітря, які вихоплювалися з метро. Під гарячим сонцем Лівану прилаштовувалися між будівлями, розваленими за часи війни. У житті кожного бувають хвилини, коли він натрапляє на людей, що лежать на землі – п’яні, легко вдягнені, стомлені.

Я випив кокосову воду. Мені треба було повертатися додому, бо мене чекало інтерв’ю з Хуаном Аріасом, журналістом іспанської газети «Ель Паїс». Дорогою назад я побачив, що чоловік лежав там-таки, під сонцем, – і всі, хто його проминав, робили те саме, що й я: дивилися на нього і йшли далі своєю дорогою.

Мабуть, моя душа, хоч я цього й не усвідомлював, стомилася бачити стільки разів одну й ту саму сцену. Коли я вдруге проминав того чоловіка, щось сильніше за мене примусило мене опуститися біля нього навколішки й спробувати підняти його.

Він не відреагував. Я повернув його голову й побачив кров на скроні. Що ж тепер? Рана, либонь, серйозна? Я витер шкіру своєю сорочкою, й не побачив там нічого серйозного.

У цю мить чоловік забурмотів фразу, схожу на: «Попросіть їх, щоб вони мене не били». Отже, він живий; я тепер мусив відтягти його від сонця й викликати поліцію.

Я зупинив першого перехожого, який мене проминав, і попросив допомогти мені стягти його в затінок, між хідником і піском. Той перехожий був у костюмі, з портфелем, пакетами, але він усе відклав і підійшов, щоб допомогти мені, – мабуть, його душа теж стомилася спостерігати такі сцени.

Поклавши лежачого чоловіка в затінок, я пішов додому, бо знав, що проминатиму телефонну будку військової поліції, і сподівався викликати допомогу звідти. Але дорогою я натрапив на двох поліціантів.