Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

– Перед будинком номер такий-то лежить побитий чоловік, – сказав я. – Я поклав його на пісок. Було б добре викликати «швидку допомогу».

Поліціанти сказали, що вживуть заходів. Отже, я виконав свій обов’язок. Учинив добре діяння дня. Проблема тепер перебувала в інших руках, у руках людей, які відповідали за спокій у країні. А через кілька хвилин до мене прийде іспанський журналіст.

Я не ступив і десятьох кроків, як мене зупинив незнайомець. Він говорив португальською мовою з великим акцентом:

– Я вже повідомив поліціантів про чоловіка, який лежить на хіднику. Вони сказали, що позаяк не йдеться про злодія, – це не їхня проблема.

Я не став чекати, поки іноземець договорить. Повернувся до поліціантів, переконаний, що вони знають, хто я такий, адже я писав статті у газети, виступав на телебаченні. У мене навіть виникла безглузда думка, що в певні хвилини літературна слава допомагає розв’язати чимало проблем.

– Ви чиновник, пане? – запитав один із поліціантів, помітивши, що я рішуче вимагаю допомоги.

Вони не мали жодного уявлення, хто я такий.

– Ні. Але ми повинні розв’язати цю проблему.

Я був одягнений несолідно: у сорочці, вимащеній кров’ю чоловіка, який лежав на хіднику, коротких бермудах зі старих обрізаних джинсів, спітнілий. Я був чоловіком звичайним, анонімом, без будь-якого авторитету, людиною, якій набридло протягом кількох десятків років власного життя бачити людей, що лежать на землі, і ніколи не робити абсолютно нічого.

І це все змінило. Бувають хвилини, коли твоє прагнення усуває будь-які перешкоди або страх. Бувають хвилини, коли з твого погляду люди розуміють: ти говориш серйозно. Поліціанти це відчули й викликали «швидку».

Повернувшись додому, я зрозумів, що здобув три уроки з цієї прогулянки:

1) Кожен може не довести свою дію до кінця, коли керується «голим романтизмом».

2) Завжди знайдеться той, хто скаже: «Ти за це взявся, мусиш закінчити».

І нарешті:

3) Кожен може стати авторитетом, коли він абсолютно переконаний у тому, що робить.

Під час однієї з подорожей я одержав факс від своєї секретарки:

«Бракує однієї скляної плитки, щоб завершити перебудову кухні, – повідомляла вона. – Надсилаю первісний проект, і ті зміни, які пропонує муляр, щоб компенсувати нестачу плитки».

З одного боку був малюнок, зроблений моєю дружиною: гармонійні ряди з отвором для вентиляції. З другого боку – проект, який вирішував проблему нестачі плитки: справжня головоломка, де скляні квадрати змішувалися без будь-якої естетики.

«Ми купимо плитку, якої бракує», – написала моя дружина.

Так і зробили, і первісний проект був збережений.

Того вечора я багато думав про те, що сталося. Як часто, за браком простої плитки, ми спотворюємо первісний проект нашого життя.

Вдова з бенгальського села не мала грошей, щоб її син міг купувати квиток на автобус, тож коли хлопця прийняли до коледжу, він мусив сам-один ходити через ліс. Щоб заспокоїти його, вона сказала:

– Не бійся лісу, мій сину. Попроси Крішну, щоб він тебе супроводжував. Він почує твою молитву.

Хлопець послухав, що сказала йому мати, Крішна прийшов і щодня супроводжував його.

Коли настав день ювілею вчителя, хлопець попросив у матері трохи грошей, щоб купити вчителю подарунок.

– У нас немає грошей, сину. Попроси свого брата Крішну, щоб він допоміг тобі купити подарунок.

Наступного дня хлопець розповів Крішні про свою проблему. Той дав йому глечик, наповнений молоком.

Підбадьорений хлопець віддав глечик із молоком учителю. Та позаяк інші подарунки були кращими, учитель не звернув найменшої уваги на подарунок вбогого учня.

– Віднеси цей глечик на кухню, – сказав учитель своєму помічникові.

Помічник зробив те, що йому наказали. Проте, виливши молоко з глека, він побачив, що глек наповнюється сам. Він негайно повідомив про це учителю, і той, ошелешений, запитав хлопця:

– Де ти взяв цього глека, й чому він наповнюється молоком?

– Його дав мені Крішна, бог лісу.

Учитель, учні, помічник учителя, всі зареготали.

– У лісі немає богів, це забобон! – сказав учитель. – Якщо він існує, ходімо з класу, покажеш його!

Усі вийшли з класу. Хлопець став кликати Крішну, але той не прийшов. У розпачі він зробив останню спробу:

– Брате Крішно, мій учитель хоче тебе побачити. Будь ласка, з’явися!

У цю мить з лісу почувся голос, який відбився луною в усіх кутках школи: