Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Двадцять із лишком років тому, коли я переживав період хіпі, моя сестра запросила мене стати хрещеним батьком її першої доньки. Я з радістю прийняв запрошення, був дуже задоволений, що вона не попросила мене вкоротити волосся (на той час воно було в мене до пояса) й не попросила піднести хрещениці дорогий подарунок (я не мав грошей, щоб його купити).

Дівчинка народилася, після її народження минув рік, а хрестини не відбулися. Я подумав, сестра змінила думку й запитав у неї, що сталося, й вона мені відповіла: «Ти залишаєшся хрещеним батьком дитини. Але я пообіцяла Нья Шиці охрестити дитину в Баепенді, бо вона зробила мені велику послугу».

Я не знав, де воно, те Баепенді, й ніколи не чув, хто така Нья Шика. Період хіпі минув, я став працювати у студії звукозапису, а моя сестра народила ще одну дитину, не охрестивши і її. Зрештою 1978 року було ухвалене рішення і дві родини – її та її колишнього чоловіка – поїхали в Баепенді. Там я дізнався, хто така Нья Шика: вона не мала грошей навіть для власного прогодування, бо протягом тридцятьох років будувала церкву й допомагала вбогим.

Я поїхав туди в дуже бурхливий період свого життя: тоді я вже не вірував у Бога. Чи, якщо сказати точніше, не вважав, що збереження духовного світу мало якесь значення: треба було дбати лише про речі суто матеріальні й про ті практичні результати, яких я міг досягти. Я облишив безумні мрії юності – зокрема й прагнення стати письменником – і не збирався повернутися до ілюзій. Я прийшов до тієї церкви лише для того, щоб виконати свій соціальний обов’язок; у чеканні, коли почнуться хрестини, я прогулявся по околицях і зрештою відвідав убогу хатину Нья Шики, що стояла біля церкви. Дві кімнатки, маленький вівтар з образами кількох святих, і ваза з двома червоними трояндами та однією білою.

Під впливом несподіваного пориву, всупереч усьому, про що я думав у той час, я дав обіцянку: « Якщо одного дня мені пощастить стати письменником, чого я раніше хотів, а тепер не хочу, я повернуся сюди, коли мені виповниться п’ятдесят років і принесу дві червоні й одну білу троянди» .

Лише на згадку про хрестини я купив портрет Нья Шики. Коли ми поверталися в Ріо, то потрапили в дорожню пригоду. Автобус вискочив на дорогу переді мною, за якусь частку секунди я встиг повернути кермо, мій шуряк також уникнув зіткнення, але автомобіль, який їхав за нами, зіткнувся з автобусом і вибухнув. Катастрофа забрала життя в кількох людей. Ми з’їхали на узбіччя й не знали, що нам робити. Я поліз у кишеню по сигарету й витяг портрет Нья Шики, нашої заступниці.

Від того дня я повернувся до своїх мрій, до первісного пошуку, до літератури, й одного дня виявив, що беру участь у битві, у якій можна перемогти лише тоді, коли твоє серце наповнене миром – наслідком чуда, яке з тобою відбулося. Я ніколи не забував про три троянди. Нарешті настали мої п’ятдесят років – які в той час здавалися такими далекими. Настали – й минули.

Під час світового чемпіонату з футболу я поїхав в Баепенді, щоб виконати свою обіцянку. Хтось побачив мене в Кашамбу, де я заночував, і місцевий журналіст прийшов узяти в мене інтерв’ю.

Коли я розповів йому, що я тут роблю, він попросив:

– Розкажіть мені про Нья Шику. Її тіло ексгумували на цьому тижні, й у Ватикані розглядають питання про її беатифікацію. Людей закликають давати свідчення про її заступництво.

– Ні, – сказав я. – Це надто інтимна історія. Я її розповім лише в тому разі, як одержу сигнал.

– А який це може бути сигнал? Лише коли хтось заговорить від її імені!

Наступного дня я найняв машину, купив квіти й поїхав у Баепенді. Я зупинився віддалік від церкви, згадуючи службовця фірми звукозапису, який приїздив сюди багато років тому, й про безліч подій, які знову привели мене сюди. Коли я йшов до будиночка Нья Шики, із крамниці одягу вийшла молода жінка.

– Я знаю, що ваша книжка «Мактуб» присвячена Нья Шиці, – сказала вона. – Я певна, вона дуже задоволена.

І не попросила в мене нічого. Ото й був той сигнал, що його я чекав. Й ось вам те свідчення, якого від мене чекають.

Один мій знайомий, який не вмів відрізнити мрію від її реалізації, заплутався в серйозних фінансових проблемах. А ще гірше, що він втягнув у свої кепські справи кількох людей, яким не хотів завдати зла.

Неспроможний повернути борги, які дедалі зростали, він подумав про те, щоб накласти на себе руки. Одного вечора він ішов вулицею й побачив будинок, весь у руїнах. «Цей дім, схожий на мене», – подумав він. У ту мить він відчув величезне бажання відбудувати його.