Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

– Як він може захотіти мене бачити, сину? Адже він навіть не вірить, що я існую!

Протягом цілого ранку я пояснював, що мене цікавлять не музеї та церкви, а жителі країни – і з цього погляду було б краще, якби ми поїхали на ринок. Проте вони не погодилися зі мною; сьогодні свято, ринок зачинений.

– І куди ми поїдемо?

– У церкву.

Так я й знав.

– Сьогодні ми відзначаємо день святого, дуже важливого для нас і, безперечно, для вас також. Ми відвідаємо його гробницю. Але нічого не запитуйте, ми хочемо зробити сюрприз письменнику.

– Скільки туди їхати?

– Двадцять хвилин.

Двадцять хвилин – це шаблонна відповідь: немає сумніву, що насправді ця подорож забере набагато більше часу. Але до сьогодні вони виконували всі мої прохання, тож тепер ліпше поступитися.

Я в Єревані, у Вірменії, цього недільного ранку смиренно сідаю в автомобіль, бачу вдалині гору Арарат, накриту снігом, дивлюся на ландшафт довкола. Було б ліпше, якби я міг піти туди пішки, замість торохтіти в цій металевій коробці. Мої амфітріони намагаються бути зі мною приязними, але я неуважний, хоч стоїчно витримую «спеціальну туристську програму». Вони зрештою припиняють розмову, і ми їдемо мовчки.

Через п’ятдесят хвилин (я знав!) ми прибуваємо до маленького міста і звертаємо до місцевої церкви. Бачу, що всі, хто мене супроводжує, одягнені в костюми й краватки, і почуваю себе недоречно, бо на мені лише джинси й сорочка. Виходжу з автомобіля, люди зі спілки письменників чекають на мене, вручають мені квітку, проводять мене крізь натовп людей, які прийшли послухати службу Божу. Ми спускаємося по сходах за вівтарем, і я бачу, що переді мною гробниця. Я так розумію, що тут поховано святого, але перш ніж покласти квітку на його могилу, я хочу знати точно, кого вшановую.

– Святого Перекладача, – відповіли мені.

Святого перекладача! Мої очі відразу наповнюються слізьми.

Сьогодні 9 жовтня 2004 року, місто називається Ошакан, воно у Вірменії й наскільки мені відомо, є єдиним містом у світі, яке оголошує національним святом і врочисто відзначає день Святого Перекладача, святого Месроба. Крім створення вірменського алфавіту (мова вже існувала, але в усній формі), він присвятив своє життя витлумаченню рідною мовою найважливіших текстів тієї доби, написаних грецькою, перською або кириличною мовами. Він та його учні присвятили себе грандіозному завданню перекласти Біблію та головних класиків літератури тієї доби. Від того часу культура його країни набула власної ідентичності, яку зберігає й досі.

Святий Перекладач. Я тримаю квітку в руках і думаю про всіх тих людей, яких я ніколи не знав і, можливо, ніколи не матиму нагоди з ними зустрітися, які трудяться над моїми книжками, віддаючи найкращі сили тому, щоб зберегти мої намагання донести свої думки до моїх читачів. Але насамперед я думаю про свого тестя, Кристіано Монтейро Ойтисика, який мав професію перекладача, який сьогодні в товаристві янголів та святого Месроба присутній тут. Я добре пам’ятаю, як стрекотіла його стара письмова машинка, як він нарікав, що праця перекладача дуже погано оплачується (так є й сьогодні). Відразу по цьому він пояснював, що справжня причина того, чому він і далі працює в цій сфері, – його прагнення поділитися знаннями, які без перекладачів ніколи не дійшли б до його народу.

Я мовчки молюся за нього, за всіх тих, хто допомагає моїм книжкам, за тих, хто дозволив мені прочитати твори, яких би я ніколи не прочитав, якби не їхня самовіддана праця, бо в такий спосіб вони допомагають мені – анонімно – формувати моє життя й мій характер. Коли я виходжу з церкви, то бачу дітей, які малюють алфавіт, їдять печиво у формі літер, а ще квіти, море квітів.

Коли людина показала себе надто зухвалою, Бог зруйнував Вавилонську вежу, й усі заговорили різними мовами. Але у Своїй нескінченній любові Він створив також людей, що стали відбудовувати ці мости, відновлювати можливість діалогу між людьми й поширення людської думки. На жаль, ми дуже рідко звертаємо увагу на цього чоловіка (або жінку), коли розгортаємо зарубіжну книжку. Це перекладач.

Китайська письменниця і я готувалися виступити на конференції американських книгарів. Китаянка дуже нервувала й сказала мені:

– Говорити перед публікою непросто, а тим більше розповісти про свою книжку іншою мовою!

Я попросив її замовкнути, я також нервував, бо мав таку саму проблему, як і вона.