Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

«Люди, які сьогодні мають від 40 до 60 років, їздили на автомобілях, які не мали пасів безпеки й подушок під голову. Дітей розміщували на задньому сидінні, де вони вистрибували й бешкетували. Дитячі коляски фарбували «сумнівними фарбами», які мають у своєму складі свинець або інші небезпечні елементи».

Наприклад, я належу до того покоління, яке любило виготовляти іграшкові автомобілі, поклавши дошку на підшипники (я не знаю, як пояснити сучасному поколінню, що таке підшипники – скажемо, що це металеві кульки, затиснуті між двома металевими кільцями) і ми спускалися на них по схилах Ботафого, застосовуючи пантофлі як гальма, падаючи, розбиваючи носи, але горді своїми пригодами і швидкістю.

Текст далі:

«Не було мобільних телефонів, наші батьки не знали, де ми є: як це було можливо? Діти завжди витворяли щось не те, їх постійно карали, але навіть за таких умов не виникали психологічні проблеми розладу між ними та їхніми батьками. У школі існували добрі діти й погані діти. Перших переводили до наступного класу, а других не переводили. Не було психотерапевтів, які вивчали б проблему, дітей просто примушували залишатися в тому самому класі на другий рік».

Але навіть за таких умов ми виживали з обдертими коліньми, а іноді й розбитими обличчями. І ми не просто виживали, а ще й з радістю спогадували ті часи, коли молоко не було отрутою, коли дитина могла розв’язувати свої проблеми без сторонньої допомоги, битися, коли виникала потреба й проводити більшу частину дня без електронних ігор, вигадуючи розваги з друзями.

Але вернімося до початкової теми цього тексту: я вирішив випробувати новий чудесний продукт, який мав замінити вбивче молоко.

Я не зміг зробити бодай ковток.

Я попросив дружину і свою секретарку покуштувати трунок, не пояснивши їм, що це таке: обидві сказали, що ніколи у своєму житті не пили такої гидоти.

Я з тривогою думаю про майбутніх дітей із їхніми електронними іграми, про батьків із мобільними телефонами, психотерапевтів, що втручаються в усі аспекти життя, а надто про дітей, змушених пити «магічну мікстуру», в якій не буде холестеролу, п’ятдесят дев’ять активних гормонів, токсинів.

Вони зростатимуть здоровими, врівноваженими дітьми, та коли виростуть, то відкриють молоко (на той час, можливо, вже заборонений трунок). А може, якийсь учений 2050 року спробує переконати людей споживати якісь продукти, що їх вони споживали з незапам’ятних часів?

А може, молоко стане підпільно продаватися, як наркотик?

Схоже, я повинен був померти о 22:30 22 серпня 2004 року менш, аніж за дві доби до свого дня народження. Для того, щоб відбувся сценарій цієї майже смерті знадобилися кілька чинників.

Актор Вілл Сміт в інтерв’ю про свій новий фільм згадував про мою книжку «Алхімік».

Фільм був поставлений за книжкою, яку я прочитав кілька років тому і яка дуже мені сподобалася, – «Я, робот» Айзека Азімова. Я вирішив подивитися цей фільм із пошани до Сміта й до Азімова.

Назва фільму з’явилася на афішах маленького містечка на південному сході Франції в перший тиждень серпня. Але низка подій, що не мали ніякої ваги, спричинили той факт, що я відклав відвідини кінотеатру до цієї неділі.

Я повечеряв рано, розділив пляшку вина з дружиною, запросив нашу служницю поїхати з нами (вона відмовилася, але потім погодилася). Приїхали ми вчасно, купили попкорну й подивилися фільм, який нам дуже сподобався.

Я розрахував, що моя подорож до старого млина, який я перетворив на свій дім, триватиме хвилин десять. Я поставив диск бразильської музики й вирішив їхати повільно, щоб за ці десять хвилин ми встигли прослухати бодай три бразильські пісні.

На вулиці з двостороннім рухом, їдучи між сонними будиночками я помітив, як із нічого виникли фари в дзеркалі заднього виду. Перед нами було перехрестя, позначене як годиться стовпчиками.

Я спробував натиснути на гальмо, бо знав, що незнайомий автомобіль не зможе випередити мене, стовпчики не дозволили б йому цього зробити. Це тривало лише якусь частку секунди. Пригадую в мене промайнула думка: «Та це ж псих!», але я не встиг зробити ще якийсь коментар. Водій незнайомого автомобіля (у моїй пам’яті закарбувалося, що то був «мерседес», але я не певен) побачив стовпчики, наддав швидкості, штовхнув мене й, коли хотів виправити свій курс, поставив автомобіль упоперек дороги.

Від тієї секунди все відбувалося наче в уповільненій зйомці. Він завалився набік, потім машина перекинулася раз, і вдруге, і втретє, злетіла на узбіччя й перевернулася там іще кілька разів, дуже великими стрибками, дряпнувши землю переднім і заднім бамперами.