Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Жінці, яка розуміла свою мету.

Жінці,

яка дивилася на дорогу перед очима й розуміла, що пройти її буде важко.

Жінці,

яка не намагалася зменшити ці труднощі; навпаки – помічала їх і робила видимими.

Жінці,

яка допомагала почути себе менш самотніми тих, хто так себе почував, яка годувала тих, хто терпів голод і спрагу справедливості, яка домагалася, щоб гнобитель почував себе так само погано, як і пригноблений.

Жінці,

яка завжди тримає свої двері відчиненими, свої руки в роботі, свої ноги в русі.

Жінці,

яка є уособленням віршів іншого перського поета, Хафіза, коли каже: навіть сім тисяч років радості не можуть виправдати сім днів репресій.

Жінці, яка перебуває тут сьогодні ввечері:

нехай кожен із нас буде схожий на неї,

нехай вона стане прикладом для багатьох,

нехай вона матиме перед собою ще багато важких днів, щоб могла завершити свою справу. І тоді наступні покоління знаходитимуть значення слова «несправедливість» лише в словниках, і ніколи в житті людей.

Нехай її хода буде повільною,

бо її ритм – це ритм змін.

А зміни, справжні зміни, завжди забирають багато часу для того, щоб відбутися.

Один чоловік повернувся з Марокко й розповів мені цікаву історію про те, як деякі племена, що живуть у пустелі, розуміють прабатьківський гріх.

Єва прогулювалася в Едемському саду, коли до неї наблизився Змій.

– З’їж оте яблуко, – сказав він.

Єва, навчена Богом, відмовилася.

– З’їж оте яблуко, – наполягав Змій, – бо тобі треба стати гарнішою для свого чоловіка.

– Я цього не потребую, – відповіла Єва. – Бо він не має інших жінок, крім мене.

Змій засміявся.

– Звичайно, він їх має.

А що Єва йому не повірила, він повів її на вершину пагорба, де був колодязь.

– Вона в отій печері. Адам заховав її там.

Єва нахилилася на колодязем і побачила у воді колодязя гарну жінку. Вона відразу з’їла яблуко, яке запропонував їй Змій.

Те саме марокканське плем’я має легенду, що в Рай потрапить лише той, хто впізнає своє віддзеркалення в колодязі й не злякається самого себе.

У лондонському готелі мене навідав журналіст із газети «Мейл-он-санді» і поставив мені просте запитання: якби я сьогодні помер, яким би я хотів побачити свій похорон?

Сказати правду, думка про смерть супроводжує мене завжди від 1986 року, коли я здійснив паломництво до Сантьяго-де-Кампостели. Раніше думка про те, що все може одного дня закінчитися, була для мене страхітливою, але на одному з етапів свого паломництва я вдався до експерименту, який полягав у тому, щоб пережити відчуття, ніби мене ховають живцем. Цей експеримент справив на мене таке враження, що я цілком утратив страх і став дивитися на смерть як на добру подругу кожного з моїх днів, що завжди сидить поруч мене, кажучи: «Я тебе заберу, й ти не знаєш коли – тому намагайся жити, не гаючи ані миті».

Тепер я ніколи не залишаю на завтра те, що можу зробити сьогодні – включно з хвилинами веселощів, зобов’язаннями, яких вимагає від мене робота, вибаченнями, коли я почуваю, що когось образив, сприйняттям цієї миті так, ніби це остання хвилина в моєму житті. Я можу пригадати кілька випадків, коли відчув запах смерті: той далекий день 1974 року в Атерро ду Фламенго (Ріо-де-Жанейро), коли таксі, в якому я їхав, зупинив інший автомобіль і група ополченців вискочили з нього зі зброєю в руках, надягли мені на голову каптур, і хоч вони й пообіцяли, що зі мною буде все гаразд, я був переконаний, що стану ще однією жертвою військового режиму, які тоді безслідно зникали.

Або коли в серпні 1989 року я заблукав під час сходження в Піренеях. Я дивився на голі вершини, не вкриті ані снігом, ані рослинністю, думав, що в мене не стане сил повернутися назад, і дійшов висновку, що мій труп знайдуть лише наступного літа. Але зрештою, проблукавши багато годин, я натрапив на стежку, яка привела мене до загубленого в горах села.

Журналіст із «Мейл-он-санді» наполягав: але яким я хотів би бачити свій похорон? Проте, згідно з моїм заповітом, ніякого похорону не буде. Я заповів, щоб моє тіло спалили в крематорії, й дружина розвіяла мій попіл над місцем, яке називається Ель-Себрейро, в Іспанії, де я колись знайшов меч. Мої неопубліковані рукописи видаватися не будуть (мене лякає кількість «посмертних творів» та валіз із текстами, якими володіють спадкоємці митців і без жодних докорів сумління публікують їх, щоб заробити бодай трохи грошей; якщо письменник не хотів чогось публікувати, поки був живий, то чому ми не повинні шанувати його інтимну стриманість?) Меч, який я знайшов на дорозі до Сантьяго-де-Кампостели, вкинуть у море, тобто повернуть туди, звідки він прийшов. А мої гроші за авторські права, які виплачуватимуться протягом сімдесяти років, дістануться фондові, який я заснував.