Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Я переходжу через вулицю. Через п’ять хвилин підходжу до іншої кав’ярні, обставленої комп’ютерами. (Це заклад відомий під симпатичною і суперечливою назвою кіберкафе.) Вітаюся з господарем, замовляю крижану мінеральну воду, відкриваю пошукову програму й набираю кілька слів із єдиного вірша, який я пам’ятаю, разом із прізвищем автора. Менш як через дві хвилини переді мною з’являється повний текст:

Я й справді маю переконання, що більшість книжок, які я подарував, більш ніколи не розгорнув би, бо завжди публікується щось нове, цікаве, а я обожнюю читання. Це чудово, що люди збирають бібліотеки. Зазвичай перший контакт дітей із книжками виникає з цікавості до акуратно оправлених томів із малюнками й великими гарними літерами. Але також я страшенно люблю ті хвилини, коли роздаючи автографи, зустрічаю читачів із зачитаними примірниками, які десятки разів передавалися з рук у руки. Тобто ця книжка мандрувала, як мандрував розум автора, коли він її писав.

Одного разу, взимку 1981 року, ми з дружиною прогулювалися вулицями Праги і побачили хлопця, який малював будинки, що стояли навколо нього.

Хоч я ненавиджу возити із собою багато речей, коли подорожую (а ця подорож ще мала тривати довго), мені дуже сподобався один із малюнків, і я вирішив купити його. Коли я подав йому гроші, то звернув увагу на те, що хлопець був без рукавичок – попри мороз у п’ять градусів.

– Чому ти без рукавичок? – запитав я.

– Щоб зручніше було тримати олівець.

І він став мені розповідати, що обожнює Прагу взимку, це найкращий сезон, коли можна малювати місто. Хлопець дуже зрадів, що я купив у нього малюнок, і запропонував намалювати портрет моєї дружини, не взявши грошей.

Чекаючи, поки портрет буде готовий, я помітив одну дивну річ: ми розмовляли вже п’ять хвилин, не знаючи мови одне одного. Ми порозумілися лише завдяки жестам, сміхові, міміці, бажанню розділити якісь погляди.

Просте бажання розділити щось спільне спонукало нас увійти у світ мови без слів, де все завжди зрозуміло й не існує найменшого ризику, що тебе зрозуміють не так.

2003 року, через тиждень по закінченні книжкового ярмарку у Франкфурті, мені зателефонував мій редактор із Норвегії: організатори концерту на честь вручення Нобелівської премії миру іранці Ширін Ебаді попросили мене написати текст виступу з нагоди цієї події.

То була честь, від якої я не міг відмовитися, позаяк Ширін Ебаді – це міф. Жінка в сто п’ятдесят сантиметрів заввишки, але цього зросту було досить, щоб її голос на захист прав людини лунав у всіх кутках світу. Водночас я взяв на себе відповідальність, яка вселила мені певний страх: цю подію транслюватимуть на сто десять країн, а я матиму лише дві хвилини, щоб розповісти про ту, яка присвятила все своє життя ближньому. Я блукав у лісі біля млина, де я живу, коли перебуваю в Європі, й не раз мені спадало на думку зателефонувати й повідомити, що я не маю натхнення. Проте найцікавіше в житті – це перешкоди, які постають перед нами, і зрештою я прийняв запрошення.

Дев’ятого грудня я прибув в Осло, а вже наступного дня – чудового сонячного дня – сидів на церемонії вручення премії. У широкі вікна мерії було добре видно порт, де майже двадцять один рік тому я з дружиною сидів, дивлячись на замерзле море, поїдаючи креветки, яких щойно доставили на рибальських кораблях. Я думав про тривалу подорож з того порту в цю залу, але спогади про минуле урвалися звуками сурем, які вітали прибуття королеви та королівської родини. Організаційний комітет вручив премію, Ширін Ебаді виголосила яскраву промову, в якій засудила застосування терору як виправдання для створення світової поліційної держави.

Уночі на концерті на честь лауреатки премії Катрін Зета-Джонс оголосила, що буде прочитано мій текст. Тієї миті я натиснув на кнопку на мобілці, телефонний дзвінок пролунав у старому млині (про все було домовлено заздалегідь), і моя дружина приєдналася до мене, слухаючи голос Майкла Дугласа, що читав мої слова.

Далі наводжу текст, який я написав – і який, думаю, має стосунок до всіх тих, хто бореться за те, щоб наш світ був кращим.

Поет Румі сказав: життя схоже на той випадок, коли цар посилає тебе у якусь країну з певною метою. Ти йдеш і робиш сотню речей, але якщо не робиш того, що було велено зробити, вважай, ти не зробив нічого.