Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Я летів із Нью-Йорка в Чикаго, де мав відбутися ярмарок американських книготорговців. Зненацька в прохід між кріслами літака вийшов юнак.

– Мені потрібні дванадцять добровольців, – сказав він. – Коли літак приземлиться, кожен візьме в руку троянду.

Кілька людей підняли руку. Я теж підняв, але мене не обрали.

Я все ж таки вирішив піти з групою. Ми вийшли з літака, й хлопець показав на дівчину, що стояла у вестибюлі аеропорту. Один за одним пасажири піднесли їй по троянді. Потім юнак попросив її руки в присутності всіх – і вона його пропозицію прийняла.

Бортпровідник сказав мені, коментуючи цю ситуацію:

– Відколи я тут працюю, це найромантичніша пригода в аеропорту.

Восени 2003 року я прогулювався вночі центром Стокгольма, коли побачив даму, яка йшла, спираючись на лижні палиці. Моєю першою думкою було, що вона зазнала якоїсь травми, але помітив, що йшла вона швидко, її рухи були ритмічними, ніби під ногами в неї був сніг, тоді як скрізь я бачив лише асфальт. Мій очевидний висновок був таким: «Ця дама збожеволіла, бо інакше, чому б вона вирішила проїхатися на лижвах по асфальту?»

Повернувшись до готелю, я обговорив цю подію зі своїм редактором. Він сказав, що це я збожеволів: те, що я побачив, було спортивною вправою, відомою під назвою «нордична хода» (nordic walking). Він пояснив, що під час виконання цієї вправи рухаються не тільки ноги й руки, а й плечі та боки, дозволяючи широко застосовувати всі м’язи тіла.

У моєму уявленні хода пішки (яку разом із пострілами з лука я дуже люблю) допомагає мені міркувати, думати, милуватися цікавим краєвидом, розмовляти з дружиною, поки ми прогулюємося. Розповідь мого видавця здалася мені цікавою, але я не приділив найменшої уваги цьому факту.

Одного дня я зайшов до спортивної крамниці, щоб купити матеріал для виготовлення стріл, коли помітив нові палиці, що застосовуються альпіністами, – легкі, алюмінієві, які можна було подовжувати й скорочувати за допомого телескопічної системи й фотографічного штатива. Я згадав про «нордичну ходу»: чом би й не спробувати? – і купив дві пари палиць, одну для себе, другу для дружини. Ми пристосували палиці до зручної довжини й наступного дня вирішили випробувати їх.

То було фантастичне відкриття. Ми зійшли на гору й спустилися з неї, відчуваючи, що все наше тіло рухається, рівновагу було утримувати легше, втома не дошкуляла. За годину ми подолали вдвічі більшу відстань, аніж долали зазвичай. Я пригадав, що одного разу намагався дослідити пересохлий рівчак, але в його руслі було таке велике каміння, що я відмовився від цієї ідеї. Я подумав, що з палицями буде набагато легше, і справді так воно й було.

З Інтернету моя дружина довідалася, що прогулянка з палицями спалює на сорок шість відсотків більше калорій, аніж прогулянка звичайна. Її опанував ентузіазм, і «нордична хода» стала частиною нашого повсякдення.

Якось увечері, щоб побазікати зі мною, моя жінка знов увійшла в Інтернет – подивитися, що там іще розповідають про нашу розвагу. Її опанував страх: там були сторінки й сторінки – федерації, групи, дискусії, моделі й… правила.

Не знаю, що мене спонукало відкрити сторінку з правилами. Поки я читав, я почував усе більшу розгубленість: я все робив не так! Мої палиці треба було подовжити, я мав підкорятися певному ритму, спиратися під певним кутом, рух плеча був надто складний, існувала інша манера застосовувати лікоть, усе мало підкорятися законам – суворим, технічним, точним.

Я надрукував усі сторінки. Наступного дня спробував ходити достоту так, як рекомендували фахівці. Хода втрачала інтерес, я вже не бачив чудових краєвидів навколо себе, мало розмовляв з дружиною, був неспроможний думати про щось інше, крім правил. Наприкінці тижня я себе запитав: навіщо я намагаюся все це вивчити?

Я не мав на меті робити гімнастику. Я не вірю, що люди, які починали ходити «по-нордичному», на початку думали про щось інше, крім приємності, яку їм дарувала хода, збільшення рівноваги й можливість рухати всім тілом. Інтуїтивно ми знали, якою мала бути ідеальна довжина палиці, інтуїтивно ми також відчували, що чим ближче до тіла ми ставили палиці, тим приємнішим і легшим був рух. Але тепер, з огляду на правила, я перестав зосереджувати увагу на тих речах, які мені приємно бачити, й більше турбувався про те, щоб утратити якомога більше калорій, щоб ефективніше рухати м’язами, щоб знаходити потрібну опору для тіла.