Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Нарешті він повертається додому. Приймає ванну, вдягає зручний одяг, іде вечеряти з родиною. Розпитує дітей, чи вони виконали домашні завдання, довідується, що робила його дружина. Вряди-годи розповідає про свою роботу, тільки для того, аби подати приклад, бо не має звичаю приносити свої турботи додому. Вечеря закінчується, діти – яким байдуже до прикладів, обов’язків чи чогось подібного, підводяться з-за столу й біжать до своїх комп’ютерів. А Мануел сідає перед старим апаратом свого дитинства, який називається телевізором. Знову переглядає новини (щось могло відбутися пополудні).

Лягає в ліжко завжди з книжкою зі спеціальності, яка лежить на столику поряд: незалежно від того начальник він чи службовець, він знає, що конкуренція велика і хто не поновлює свої знання, наражає себе на ризик утратити свою службу і накликати на себе найбільше з проклять – безробіття.

Трохи розмовляє з дружиною – зрештою, він чоловік лагідний, роботящий, люблячий, він дбає про свою родину й готовий захищати її від будь-яких прикростей. Нарешті приходить сон, Мануел засинає, знаючи, що наступного дня буде дуже заклопотаний, і йому треба набратися нових сил.

Тієї ночі Мануел побачив сон. Прилетів янгол і запитав: «Навіщо ти все це робиш?» Він відповів, що він чоловік відповідальний.

Янгол провадив: «Чи спроможний ти принаймні на п’ятнадцять хвилин зупинитися, подивитися на світ, подивитися на самого себе й не робити нічого?» Мануел сказав, що зробив би так із приємністю, але не має для цього часу. «Ти мене обманюєш, – сказав янгол. – Усі, хто живе на світі, мають на це час, а бракує їм мужності. Праця є благословенням, коли допомагає нам думати про те, що ми робимо. Але вона перетворюється на прокляття, якщо використовувати її для того, щоб уникнути думати про сенс свого життя».

Мануел прокинувся опівночі, вкритий холодним потом. Бракує мужності? Як може бути, що чоловік, який посвятив себе іншим, не має мужності зупинитися на п’ятнадцять хвилин?

Ліпше заснути знову, усі проблеми не розв’язуються в одному сні, ці запитання ні до чого не приводять, а завтра він буде дуже, дуже заклопотаний.

Мануел працює тридцять років без перепочинку, дбає про освіту своїх дітей, подає їм добрий приклад, присвячує весь свій час роботі й ніколи себе не запитує: «Чи розумію я, що роблю?» Його єдина турбота: що більше він заклопотаний, то важливішим здається в очах суспільства.

Його діти виросли й покинули дім, і зрештою настає день, коли на службі він одержує годинник або авторучку як компенсацію за всі роки відданості своїй професії, друзі проливають кілька сліз і тепер він може втішатися тим, про що завжди мріяв: прокидатися пізно. Він бавить час на пляжі, або в місті, або на дачі, яку придбав за пролитий на службі піт, відкриває для себе садівництво й через короткий час проникає в таємницю рослин і квітів. Мануел має час, весь час, який існує у світі. Подорожує на частину заощаджених грошей. Відвідує музеї, за дві години довідується про те, що художники та скульптори минулих епох досліджували протягом століть, але принаймні переживає відчуття, що підвищує свій культурний рівень. Знімає сотні, тисячі фотографій і розсилає їх друзям – зрештою вони повинні знати, який він щасливий!

Минає ще кілька місяців. Мануел довідується, що сад не підкоряється тим самим правилам, що й людина – те, що він посадив, росте повільно, й він не поспішає довідатися, чи троянда вже випустила бутони. На якусь мить замислившись, він відкриває, що все побачене ним у подорожах було лише краєвидом за вікнами туристського автобуса, який тепер він може побачити на фотографіях розміром шість на дев’ять, але правду кажучи, він не відчув якихось емоцій, бо більше переймався тим, що розповість друзям про чудовий досвід, який можна пережити в зарубіжній країні.

Він і далі дивився всі новини по телевізору, читав ще більше газет (бо мав тепер більше вільного часу, вважав себе чоловіком, надзвичайно добре поінформованим, спроможним обговорювати речі, що їх раніше не мав часу вивчити).

Він шукав когось, із ким міг би поділитися своїми опініями, але всі його знайомі були занурені в річку життя, працюючи, щось виготовляючи, заздрячи Мануелу, що він має стільки вільного часу й водночас будучи задоволені тим, що вони дають користь суспільству й «заклопотані» чимось вельми важливим.

Мануел став шукати розради в дітях. Вони завжди ставилися до нього прихильно – адже він був чудовим батьком, прикладом порядності й відданості, – але вони мають свої турботи, хоч і вважають своїм обов’язком приходити в неділю до батьків на обід.