Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Лише одна річ залишилася там: Надія.

Тому попри те, що все свідчить про протилежне, попри мій смуток, попри моє відчуття безпорадності, попри моє переконання натепер, що нічого не поліпшиться, я не повинен втрачати єдиного, завдяки чому живу: надії – слова, над яким так часто іронізують псевдоінтелектуали, що вважають його синонімом «омани». Слова, яким так часто маніпулюють політики, котрі дають обіцянки, що їх не можуть виконати, і ще більше роздирають серця людей. Це слово часто супроводжує нас уранці, ми завдаємо йому смертельної рани протягом дня, вночі воно помирає, але відроджується зі світанком.

Атож, є прислів’я: «Сила не чує правди».

Але існує також вислів: «Поки живу, зберігаю надію». І я більше вірю цим словам, коли дивлюся на засніжені вершини гір на китайському кордоні.

Ми зібралися в домі художника родом із Сан-Пауло, який живе в Нью-Йорку. Розмовляємо про янголів і про алхімію. У якусь мить намагаюся пояснити іншим гостям алхімічну ідею про те, що кожен із нас містить у собі Всесвіт – і відповідає за нього.

Я змагаюся зі словами, але мені не щастить створити добрий образ. Художник, який слухав мене мовчки, попросив усіх подивитись у вікно його студії.

– Що ви там бачите?

– Вулицю, – відповів хтось.

Художник заклеїв шибку папером, щоб вулицю не стало видно. Потім складаним ножиком він вирізав у папері квадрат.

– А якщо хтось подивиться сюди – що він побачить?

– Ту саму вулицю, – відповів інший гість.

Художник зробив у папері кілька квадратів.

– Отже, якщо кожен отвір у цьому папері показує одну й ту саму вулицю, кожен із нас містить у собі той самий Усесвіт, – сказав він.

І всі присутні заплескали в долоні – так їм сподобався його образ.

На день мого народження Всесвіт нагородив мене подарунком, який я хотів би розділити зі своїми читачами.

Посеред лісу, розташованого поблизу маленького міста Азерекс, на південному сході Франції, стоїть невисокий пагорб, порослий деревами. Посеред літа, коли у Франції померли від спеки п’ять тисяч людей, а температура сягала сорока градусів Цельсія, ми не мали особливої охоти перетинати кукурудзяне поле, цілком знищене спекою. Але я сказав дружині:

– Колись, повертаючись від аеропорту, я вирішив перетнути отой ліс. Дорога тоді здалася мені дуже гарною. Чи не хочеш по ній пройтися?

Кристина побачила білу пляму між деревами й запитала, що то є.

– Невеличка каплиця.

Я сказав, що дорога проходить побіля неї, але того єдиного разу, коли я її проминав, вона була замкнена. Ми звикли спостерігати гори і поля й знаємо, що Бог перебуває повсюди й немає потреби входити до будівлі, спорудженої людськими руками, щоб зустрітися з Ним. Нерідко, під час наших тривалих прогулянок ми мовчки молилися, слухаючи голос природи й розуміючи, що світ невидимий завжди виражає себе через світ видимий. Через півгодини після того, як ми увійшли до лісу, з’явилася каплиця й у нас виникли неминучі запитання: хто її збудував? Навіщо? На честь якого святого чи святої?

Та наблизившись до каплиці, ми почули музику й голос, який, здавалося, наповнив радістю повітря, яке нас оточувало. «Коли я тут проходив минулого разу, то не бачив цих гучномовців», – подумав я, і мені здалося дивним, що на стежці, якою дуже рідко проходили, хтось надумав прилаштувати музику.

Тепер двері каплиці були відчинені. Ми ввійшли й, здавалося, опинилися в іншому світі: каплиця була освітлена ранковим сонцем, над вівтарем виднівся образ Непорочного Зачаття, три ряди лав, а в кутку дівчина років двадцятьох акомпанувала собі на шестиструнній гітарі й співала, не відриваючи погляду від святого образу, що висів перед нею.

Я запалив три свічки, які зазвичай запалював щоразу, коли вперше приходив до незнайомої церкви (для себе, для своїх друзів і читачів, для своєї праці). Потім обернув голову й подивився назад: дівчина помітила нашу присутність, усміхнулася й грала далі.

Відчуття Раю, здавалося спустилося на нас із неба. Ніби відчуваючи, що відбувається в моєму серці, дівчина поєднувала музику з тишею, під час якої молилася.

І я відчув, що переживаю незабутні хвилини у своєму житті – мене навідало те відчуття, що зазвичай опановує нас, коли магічна мить уже минула. Я перебував тут весь цілком, без минулого, без майбутнього, живучи лише цим ранком, цією музикою, цією розслабленістю й несподіваною молитвою. Я ввійшов у стан обожнювання, екстазу, вдячності за те, що я живий. Після рясних сліз і через мить, яка мені здалася вічністю, дівчина зробила паузу, ми з дружиною підвелися, подякували їй, і я сказав, що хотів би надіслати їй подарунок за те, що вона наповнила миром мою душу. Вона відповіла, що приходить до цієї каплиці щоранку, й що така її манера молитися. Я наполягав, що хочу зробити їй подарунок, вона завагалася, але зрештою дала мені адресу монастиря.