Пауло Коэльо - Як течія річки [збірник]

Я вирішив забути все, чого навчився. Сьогодні вдень ми зі своїми палицями йшли, милуючись світом довкола, із радістю відзначаючи, як наші тіла рухаються й зберігають досконалу рівновагу. А якщо я захочу робити гімнастику замість утішатися «медитацією в русі», то звернуся до фахівців. А поки що я задоволений своєю «нордичною ходою», розслабленою, інстинктивною, навіть якщо я не втрачу сорок шість відсотків калорій.

Не знаю, звідки в людини манія підпорядковувати все правилам.

Ми воліємо вірити в знаменитий «закон Мерфі»: усе, що ми робимо, завжди закінчується погано. Жан Клод Кар’єр розповідає про це цікаву історію.

Один чоловік бездумно готувався випити свою вранішню каву. Несподівано бутерброд, який він щойно намастив маслом, упав на підлогу.

Яким же був його подив, коли, подивившись униз, він побачив, що та сторона хліба, яку він щойно намастив маслом, обернута вгору! Чоловікові здалося, що він бачить чудо. Збуджений і схвильований, він розповідав друзям про ту незвичайну подію, свідком якої йому довелося стати – і всі були вражені, бо бутерброд, коли падає на підлогу, завжди падає стороною, намащеною маслом, забруднюючи геть усе.

– Можливо, ти святий, – сказав один із друзів. – І одержав сигнал від Бога.

Історія швидко поширилася в невеличкому селі, й усі жваво обговорювали те, що сталося: чому всупереч відомим законам бутерброд цього чоловіка упав на підлогу так? А що ніхто не знаходив адекватну відповідь, вони знайшли Вчителя, який жив неподалік, і розповіли йому цю історію.

Учитель попросив одну ніч, щоб помолитися, поміркувати, попросити в Бога натхнення. Наступного дня всі прийшли до нього, з тривогою чекаючи, що він їм відповість.

– Моя відповідь буде дуже простою, – сказав Учитель. – Насправді бутерброд упав на землю, як і повинен був упасти. Це масло було намазане не з того боку.

Власне, книжок у мене не так багато: протягом останніх років я значно зменшив їхню кількість, керуючись принципом – максимум якості за мінімальної кількості речей. Я не хочу сказати, що обрав чернече життя; радше навпаки, коли ми не змушені володіти силою-силенною предметів, ми маємо змогу користуватися необмеженою свободою. Деякі з моїх друзів (і подруг) нарікають, що через надмір одягу в гардеробах вони втрачають години життя, намагаючись обрати, що сьогодні вдягти. Позаяк я зменшив свій гардероб до необхідного мінімуму, тож не маю такої проблеми.

Але я тут не для того, щоб обговорювати моду, мене більше цікавлять книжки. Повернусь до основної теми: я вирішив залишити у своїй бібліотеці лише чотириста томів, деякі – із сентиментальних міркувань, інші – тому, що я їх повсякчас перечитую. Таке рішення я ухвалив із кількох причин, й одна з них – це та, що я зі смутком спостерігаю, як бібліотеки, що їх ретельно збирали протягом усього життя, потім продаються майже на вагу, без будь-якої пошани. Ще одна причина: навіщо тримати всі ці томи вдома? Книжки, яких я накупив, будуть нескінченно кориснішими в публічній бібліотеці, аніж у моєму помешканні.

Колись я міг сказати: я їх потребую, бо вряди-годи консультуюся з ними. Але сьогодні, коли мені потрібна якась інформація, я вмикаю комп’ютер, друкую ключове слово – і маю все, що мені потрібно. Бо я здійснив пошук в Інтернеті – найбільшій бібліотеці планети.

Звичайно, я не перестав купувати книжки, бо електронні книжки паперові не замінять. Та прочитавши куплену книжку, я відсилаю її в подорож, комусь дарую або віддаю до публічної бібліотеки. І річ не в тому, що я прагну врятувати ліси чи виявити щедрість: річ у тому, що я вірю, книжка повинна мати власну дорогу поширення, а не лежати нерухомо на чиїйсь полиці.

Як письменник, що живе на гонорари, я ризикую такою політикою нашкодити самому собі, адже чим більше куплять моїх книжок, тим більше я матиму грошей. Проте я буду несправедливим до читача, а надто в тих країнах, де велика частина урядових програм закупівель книжок для бібліотек, не враховують головного критерію серйозного відбору: задоволення від читання, яке залежить від якості тексту.

Тож дозвольмо нашим книжкам мандрувати; нехай до них доторкаються інші руки й інші очі милуються ними. Коли я пишу ці рядки я нечітко пригадую поему Хорхе Луїса Борхеса, де сказано про книжки, яких ніхто ніколи не розгортає.

Де я тепер перебуваю? У невеликому містечку в Піренеях, у Франції, сиджу в кав’ярні, утішаючись кондиціонованим повітрям, позаяк температура зовні, поза стінами кав’ярні, нестерпна. До речі, я маю у себе вдома повне зібрання творів Борхеса, за кілька кілометрів від кав’ярні, в якій я пишу, бо це письменник, якого я весь час перечитую. Але чому б не провести експеримент?