Пауло Коэльо - Заїр

У цілковитій відповідності з моїм списком традиційних тем, обговорюваних на званих вечерях, розмова обертається навколо культурної доброчинності: яке чудо ця виставка, яка розумна критика в того або в того. Мені хочеться зосередитися на закусці, кав’ярі з лососиною та яйцем, але знову й знову мене відривають від цього знаменитими запитаннями про те, чи важко мені було написати свою книжку, де я черпаю натхнення, чи працюю над новим проектом. Усі показують глибоке розуміння проблем культури, усі цитують – вдаючи ніби випадково, звичайно, – ту або ту знаменитість, із якою вони знайомі й близько приятелюють. Усі досконало володіють умінням поговорити про сучасну політику або про ті проблеми, з якими зіштовхується культура.

– А може, поговоримо про щось інше?

Ця фраза вихопилася в мене несамохіть. Усі за столом замовкли: зрештою, уривати інших – ознака поганого виховання, а ще гірше ми робимо, коли намагаємося зосередити увагу всіх на собі. Але схоже, що вчорашня прогулянка в образі жебрака вулицями Парижа завдала мені непоправної шкоди, і я більше не можу терпіти такі розмови.

– Ліпше поговорімо про фактор примирення: про той момент у нашому житті, коли ми припиняємо рух уперед і примиряємося з тим, що маємо.

Ніхто особливо моїми словами не зацікавився. Але я сповнений рішучості змінити тему.

– Чом би нам не поговорити про те, як важливо забути історію, яку нам розповідали, і спробувати жити якось по-новому. Щодня робити щось інше – наприклад, поговорити із сусідом у ресторані, відвідати лікарню, поставити ногу в калюжу води, вислухати те, що хоче сказати тобі ближній, дозволити Енергії Любові циркулювати вільно, замість заховати її в якомусь кутку.

– Ви маєте на увазі адюльтер? – запитав його видавець журналів.

– Ні. Я маю на увазі, що треба бути інструментом любові, а не її хазяїном. Це гарантуватиме нам, що ми залишаємося з кимось тому, що так хочемо, а не тому, що так велить звичай.

З усією делікатністю, але й з певною іронією консул Франції в Монако пояснює мені, що ті, хто сидить тут за столом, користуються цим правом і цією свободою. Усі з ним погоджуються, хоч ніхто не вірить, що це правда.

– Секс! – кричить білявка, про яку ніхто не знає, що вона тут робить. – Чому ми не говоримо про секс? Це набагато цікавіше й зовсім не так складно!

Вона принаймні цілком природна у своєму зауваженні. Одна з моїх сусідок за столом посміхається з іронією, але я плескаю в долоні.

– Секс і справді тема цікавіша, але не думаю, що це щось інше, ви згодні? Крім того, говорити про секс більше нікому не заборонено.

– Якщо не брати до уваги, що це ознака поганого смаку, – каже одна з моїх сусідок.

– У такому разі, чи можна довідатися, що ж заборонено? – організатор почуває себе все більш ніяково.

– Говорити про гроші, наприклад. Усі ми тут маємо або вдаємо, ніби маємо, гроші. Ми віримо в те, що нас сюди запросили, бо ми багаті, знамениті, впливові. Але чи бодай раз така звана вечеря допомагала комусь довідатися, які прибутки має той або той? Якщо ми вже такі впевнені в собі, такі важливі, то чому ми не хочемо бачити світ таким, як він є, а не таким, як ми собі його уявляємо?

– Куди ви, добродію, ведете? – запитала директорка автомобільної фірми.

– Це довга історія. Вона починається від Ганса й Фрица, що розмовляють в одному з токійських барів, а продовжує її монгол-кочовик, який говорить, що ми повинні забути, ким ми думаємо, ми є, щоб стати справді тими, ким ми є.

– Я нічого не зрозуміла.

– Я погано це пояснив, але перейдімо до найцікавішого: я хочу знати, хто тут які має прибутки. Що означає, у вимірі грошей, сидіти за найважливішим у цій залі столом.

На мить запала мовчанка – ніхто не збирався дозволити мені продовжити мою гру: фінансова ситуація – набагато більше табу, ніж секс, більше, ніж розмови про зраду, корупцію, парламентські інтриги.

Але принц з арабської країни, також знуджений від стількох прийомів та банкетів із пустими розмовами, а може, і тому, що в той день одержав від персонального лікаря повідомлення, що скоро помре, чи невідомо з якої причини, підхопив цю розмову:

– Парламент моєї країни платить мені близько двадцятьох тисяч євро на місяць. Проте я витрачаю значно більше, бо маю дозвіл витрачати необмежені суми на так зване представництво. Якщо пояснити це більш популярно, то я приїхав сюди сьогодні на автомобілі з водієм посольства, одяг, який тепер на мені, належить державі, завтра я полечу до іншої європейської країни на приватному реактивному літаку, але витрати на пілота, пальне та мито в аеропорту будуть зазначені як витрати на представництво. – І завершив: – Реальність видима не завжди відповідає реальності точній.