Пауло Коэльо - Заїр

3. Ще про подорожі, цього разу в ті місця, які можна критикувати: «я був у Ріо-де-Жанейро, ви не можете собі уявити, який там густий вуличний рух», «злидні на вулицях Калькутти – це щось неймовірне». А поїхали вони туди лише для того, щоб похизуватися своїм багатством і могутністю, а потім повернутися до вбогої реальності свого життя, де принаймні їм не загрожують ані злидні, ані насильство.

4. Нові способи лікування: «сік зі стебел пшениці за тиждень поліпшує стан волосся», «мені два дні довелося побути на курорті в Біаріці, вода там відкриває пори й виводить токсини». Наступного тижня вони зрозуміють, що сік пшеничних стебел не має ніяких корисних властивостей, а будь-яка гаряча вода відкриває пори й виводить токсини.

5. Про спільних знайомих: «я вже давно не бачив такого-то, що він робить?», «мені сказали, що така-то продала своє помешкання, бо опинилася у важкому матеріальному становищі». Можна перетерти на зубах тих, кого не запрошено на сьогоднішню вечерю, можна критикувати когось, а в кінці зробити невинний жалісливий вираз обличчя і сказати: «Але навіть із усім цим він – особа надзвичайна».

6. Невеличкі особисті нарікання лише для того, щоб присмачити вечерю: «мені хотілося б, аби щось нове відбулося в моєму житті», «я дуже турбуюся за своїх дітей, те, що вони слухають, – не музика, те, що читають, – не література». Вони чекають подібних нарікань від інших людей із цією самою проблемою, майже ніколи не сидять самі-одні й ідуть додому веселі.

7. На інтелектуальних вечерях, як та, що відбудеться сьогодні, ми посперечаємося про війну на Близькому Сході, про проблеми ісламізму, про нову виставку, про модного філософа, про науково-фантастичну книжку, якої ніхто не читав, про музику, що вже не є тією, якою була; висловимо свої погляди – інтелігентні, розважливі, цілком протилежні тому, що ми насправді думаємо. Ми знаємо, чого нам коштують такі розмови – доводиться читати нецікаві книжки, ходити на нудні фільми лише для того, щоб мати тему для розмов на таких вечерях, як ця.

Прибуває таксі, й, поки ми їдемо, я доповнюю свій список обов’язкових розмов іще однією фразою: кажу Марі, що терпіти не можу звані вечері. Вона відповідає, що в кінці я завжди стаю веселий і щиро тішуся – і це правда.

Ми заходимо до одного з найшикарніших ресторанів у місті й прямуємо до зали, зарезервованої для сьогоднішньої події – вручення літературної премії, у присудженні якої я брав участь як член журі. Усі стоять на ногах, розмовляючи, декотрі вітаються зі мною, інші тільки дивляться на мене й перемовляються між собою далі, організатор премії підходить, відрекомендовує мене присутнім, завжди промовляючи фразу, що неймовірно мене дратує: «Цей чоловік рекомендацій не потребує». Декотрі всміхаються, впізнавши мене, інші тільки всміхаються, вони мене не впізнають, але прикидаються, ніби знають, хто я є, бо визнати протилежне означало б, що світ, у якому вони досі жили, більш не існує, бо вони не знають, що важливого відбувається в ньому нині.

Мені згадується вчорашнє плем’я і я додаю подумки: дурнів треба посадити всіх на корабель, вивезти в море, і там щодня влаштовувати для них звані вечері, рекомендуючи їх одне одному протягом багатьох місяців, і тоді вони нарешті запам’ятають, хто є хто.

Я склав свій каталог людей, які відвідують такі врочистості, як сьогодні. Десять відсотків становлять «компаньйони», люди наділені владою вирішувати, які приходять сюди повертати свої борги в Банку Послуг і дуже уважно стежать за всім, що може виявитися корисним для їхньої діяльності: де ліпше позичити гроші, а де – інвестувати. Вони відразу помічають, чи може бути для них корисним той або той захід, вони першими йдуть додому, бо не хочуть гаяти час.

Два відсотки – це «таланти», вони справді мають перед собою перспективне майбутнє, вони вже здолали деякі перепони, вже довідалися, що існує Банк Послуг і стали його потенційними клієнтами. Вони можуть надати важливі послуги, але ще не досягли того становища, в якому можуть ухвалювати рішення. Вони дуже приязно поводяться з усіма, бо не знають точно, з ким вони розмовляють, і вони більш відкриті, ніж «компаньйони», бо для них кожна дорога – це дорога, яка може кудись привести.

Три відсотки я назвав би «тупамарос» – на честь уругвайських повстанців; вони спромоглися проникнути в середовище цих людей, вони прагнуть зав’язати якомога більше контактів, вони не знають, чи їм залишатися тут, чи йти на іншу вечірку, що відбувається в цей самий час, вони метушливі й стривожені, вони прагнуть відразу показати, що мають талант, але їх не запросили, вони ще не встигли піднятися на свої перші вершини, і як тільки всім стає ясно, хто вони такі, на них перестають звертати увагу.