Пауло Коэльо - Заїр

– Ти дивна жінка, я вже тобі сказав. Я починаю думати, що значу дуже мало у твоєму житті.

– А я починаю думати, ти забув, що у вітальні на тебе чекає журналіст, і він може підслухати нашу розмову.

Атож, на мене й справді там чекає журналіст. Мені дуже згодився б автовідповідач, бо я знаю всі запитання, які він мені поставить. Знаю, з чого він почне інтерв’ю («Почнімо розмову з вашої нової книжки – цього глибокого послання до ваших читачів»), знаю, що я йому відповім («Якби я хотів надіслати послання, я написав би одну фразу, а не цілу книжку»).

Знаю, він поцікавиться моїми думками про критику, яка зазвичай дуже суворо ставиться до моєї праці. Знаю, що наша розмова закінчиться фразою: «А ви вже пишете нову книжку? Які ваші найближчі плани?» На що я відповім: «Це таємниця».

Інтерв’ю почалося, як я й сподівався:

– Поговорімо про вашу нову книжку. Яке її головне послання?

– Якби я хотів надіслати комусь послання, я написав би лише одну фразу.

– А чому ви пишете?

– Бо я зрозумів, що це дуже зручний спосіб розділити з іншими свої емоції.

Ця фраза також була однією з тих, які я залюбки передав би своєму автовідповідачеві, але тепер я вирішив дещо її змінити:

– Проте цю історію можна було б розповісти зовсім по-іншому.

– Розповісти зовсім по-іншому? Ви хочете сказати, що ви не задоволені своєю книжкою «Час шматувати, час зшивати»?

– Я дуже задоволений книжкою, але незадоволений відповіддю, яку вам щойно дав: я пишу, бо хочу, щоб мене любили.

Журналіст подивився на мене з підозрою: якщо це виклик, то в чому його суть?

– Я пишу тому, що коли я був підлітком, я не вмів добре грати в футбол, не мав автомобіля, не мав доброї платні, не мав добре розвинених м’язів.

Я зробив над собою зусилля, щоб не замовкнути. Розмова з Марі нагадала мені про минуле, якого я вже не відчував, і тепер треба було поговорити про мою справжню Персональну Історію, позбутися її. Я провадив:

– Я не носив модного одягу. Дівчата з моєї компанії цікавилися лише цим, і я не міг домогтися, щоб вони звертали на мене увагу. Уночі, коли мої друзі бавили час зі своїми коханими, я використовував своє дозвілля для того, щоб створити світ, у якому я був би щасливий: моїми супутниками були письменники та їхні книжки. Одного чудового дня я написав поему для дівчини, яка жила на моїй вулиці. Мій друг натрапив на неї в моїй кімнаті, украв її, і коли ми всі зібралися, показав її всій компанії. Усі сміялися, всім це здалося кумедним – я закохався!

Але дівчина, якій я присвятив поему, не сміялася. Наступного вечора, коли ми пішли до театру, вона сіла зі мною поруч і взяла мене за руку. І ми вийшли з театру, тримаючись за руки. Я, що вважав себе негарним, слабким, не модно вдягненим, вийшов із дівчиною, найжаданішою в усій нашій компанії.

Я зробив паузу. Я ніби повернувся в те далеке минуле, в ту мить, коли її рука доторкалася до моєї руки, й цим доторком змінила моє життя.

– І все це відбулося завдяки поемі, – провадив я. – Та поема дала мені зрозуміти, що пишучи, демонструючи свій невидимий світ, я змагався на рівних умовах із видимим світом своїх друзів: з фізичною силою, з модним одягом, автомобілями, перевагою в спорті.

Журналіст був дещо здивований, а я ще більше. Проте він опанував себе і продовжив розпитувати:

– Чому ви думаєте, що критика ставиться надто суворо до вашої праці?

Мій автовідповідач у цю мить відповів би: «Досить почитати біографію будь-якого класика з минулого – не зрозумійте мене хибно, я себе з ними не порівнюю, – і ми побачимо, що критики завжди були до них невблаганними. Причина проста: критики завжди почувають себе невпевнено, вони ніколи не знають, що відбувається у світі, вони демократи, коли говорять про політику, й вони – фашисти, коли говорять про культуру. Вони вважають, що народ уміє обирати своїх правителів, але він не вміє обирати фільми, книжки, музику.

– Ви коли-небудь чули про закон Янте?

Ось так. Я знов увімкнув свій автовідповідач, навіть знаючи, що журналіст навряд чи опублікує мою відповідь.

– Ні, не чув ніколи, – відповідає він.

– Хоч цей закон існував від початку цивілізації, офіційно він був проголошений одним данським письменником тисяча дев’ятсот тридцять третього року. У маленькому містечку Янте можновладці створили десять заповідей, навчаючи, як люди повинні поводитись і, либонь, цих заповідей варто дотримуватися не тільки в Янте, а й у будь-якому куточку світу. Якби весь той текст треба було скоротити до однієї фрази, я сказав би так: «Пересічність і невідомість – найкращий вибір. Якщо ти діятимеш так, то ніколи не матимеш у житті великих проблем. Але якщо спробуєш відрізнятися…