Пауло Коэльо - Заїр

І нарешті, інші вісімдесят п’ять відсотків – це «таці». Я дав їм таку назву тому, що, як жоден обід або вечеря не можуть відбутися без цієї посудини, так і жоден урочистий захід не може відбутися без них. Таці ніколи точно не знають, що відбувається, але знають, що важливо тут бути, вони завжди входять до списку спонсорів, бо знають, що успіх хай там якого заходу також залежить від кількості осіб, які візьмуть у ньому участь. Вони переважно складаються з екс-відомих осіб – екс-банкірів, екс-директорів, екс-чоловіків якоїсь знаменитої жінки, екс- дружин якогось чоловіка, що сьогодні перебуває при владі. Вони графи у країні, де вже не існує монархія, принцеси та маркізи, що живуть на прибутки з оренди своїх замків – історичних пам’яток. Вони ходять від обіду до обіду, від вечері до вечері – і я запитую себе, невже вони ніколи не об’їдаються до нудоти?

Нещодавно я обговорював цю проблему з Марі, вона сказала мені, що є люди, які надриваються на роботі, а є такі, що надриваються у світі розваг. І ті, й ті нещасливі, вважаючи, що вони за чимось не встигають, що ніколи не можуть позбутися своїх пороків.

Білява, молода й гарна жінка підходить до мене, коли я розмовляю з одним із двох організаторів конгресу кіно та літератури й каже, що їй дуже сподобалася моя книжка «Час шматувати і час зшивати». Каже, вона з Прибалтики, працює для кіно. Вона зразу виявляє свою належність до «тупамарос», бо заговорила до мене, а насправді зацікавлена в людині, що стоїть зі мною поруч (організаторка конгресу). Хоч вона припустилася цієї непоправної помилки, ще існує шанс, що вона належить до недосвідчених «талантів» – організаторка конгресу цікавиться, що означає її фраза «працюю для кіно». Дівчина пояснює, що пише критику для одного журналу й опублікувала книжку (невже про кіно? та ні, звичайно ж, про своє життя, про своє коротке й нікому не цікаве життя).

І тут вона чинить найтяжчий гріх – надто поспішає і запитує, чи не може вона дістати запрошення на цьогорічний конгрес. Організаторка відповідає, що з її країни вже запрошено видавця моїх книжок, жінку впливову та працьовиту (й дуже вродливу, додаю я подумки). Організаторка одвертається й продовжує розмову зі мною, дівчина-«тупамарос» кілька хвилин стоїть, не знаючи, що їй сказати, і зрештою йде геть.

Більша частина сьогоднішніх гостей – «тупамарос», «таланти» й «таці» – належать до мистецького середовища, адже йдеться про вручення літературної премії. Що ж до «компаньйонів», то вони діляться на членів опікунських рад і осіб, які належать до фундацій, що підтримують музеї, концерти класичної музики, молодих митців, які подають надії. Після кількох розмов, у яких він розповів, хто чинив найбільший тиск на членів журі, щоб одержати сьогоднішню літературну премію, ведучий підіймається на сцену, просить, щоб усі посідали на свої місця, позначені табличками на столах (ми всі посідали), кидає кілька жартів (це частина ритуалу, й усі ми сміємося) й повідомляє, що переможці будуть оголошені між закускою і першою стравою.

Я сідаю за головний стіл; це дозволяє мені триматися далеко від «таць», але не дає змоги поспілкуватися зі сповненими ентузіазму та цікавих ідей «талантами». Я сиджу між директоркою автомобільної компанії, яка спонсорує сьогоднішнє свято, та багатою спадкоємицею, що вирішила вкласти гроші в мистецтво. На мій подив, жодна з цих двох жінок не вдягла надто провокативного декольте. За нашим столом сидять також управитель фабрики парфумів, арабський принц (який, певно, був у місті проїздом і хтось з опікунської ради запросив його, щоб підвищити престиж сьогоднішньої події), ізраїльський банкір, який колекціонує рукописи чотирнадцятого сторіччя, організатор сьогоднішнього вечора, французький консул у Монако й білява дівчина, яка не знаю, що тут робить, але, певно, є потенційною коханкою організатора.

Мені знову й знову доводиться чіпляти на носа окуляри й потай читати імена сусідів (я теж мусив би поплавати на тому кораблі для дурнів або бути запрошеним на це саме свято понад десяток разів, щоб запам’ятати імена гостей). Згідно з протоколом, Марі посадили за інший стіл. Комусь у якийсь історичний момент спало на думку, що подружжя на банкетах треба розділяти, щоб ми сумнівалися, в якому статусі перебуває особа, що сидить поруч із нами: одружена, самітна чи одружена, але доступна. Чи, можливо, той реформатор вважав, що чоловік із дружиною, коли їх посадити поруч, розмовлятимуть лише одне з одним – але в такому разі, навіщо виходити з дому, брати таксі та їхати на банкет?