Пауло Коэльо - Заїр

– Любов можна, – сказала жартівливим тоном директорка автомобільної фірми.

Проте в її очах був глибокий смуток. Я згадав про Естер і про свою відповідь журналістові в тому ранковому інтерв’ю. Попри весь наш шик і наші кредитні картки, багаті, могутні, розумні, ми у глибині душі знаємо, що всі наші зусилля спрямовані на пошуки любові, ніжності, прагнення мати поруч людину, яка нас любить.

– Не завжди, – відповів їй управитель фабрики парфумів, подивившись на мене.

– Ваша правда – не завжди, а що ви на мене дивитеся, то, думаю, хочете сказати, що моя дружина мене покинула, хоч я й був багатою людиною. Тож скажімо – майже завжди. До речі, хто з тих, котрі сидять за цим столом, знає, скільки котів і скільки стовпів зображено на задній частині десятидоларової банкноти?

Ніхто цього не знав, і нікого воно не цікавило. Згадка про любов повністю розвіяла атмосферу веселості, й ми повернулися до розмови про літературні премії, музейні виставки, про фільм, який нещодавно вийшов на екрани, про щойно поставлену на театральній сцені п’єсу, яка мала набагато більший успіх, ніж можна було сподіватися.

– Що там було за столом у тебе?

– Усе нормально. Те, що й завжди.

– А я там почав цікаву дискусію. Про гроші. Але закінчилася вона трагічно.

– О котрій годині ти їдеш?

– Виходжу з дому о пів на восьму ранку. Ти ж теж їдеш до Берліна, візьмімо одне таксі.

– Куди ти їдеш?

– Ти знаєш куди. Ти мене не запитувала, але знаєш.

– Атож, знаю.

– Як знаєш і те, що ми з тобою в ці хвилини кажемо одне одному: «Прощай!»

– Я хотіла б повернутися в той час, коли познайомилася з тобою: чоловік, чия душа була розтерзана на шматки жінкою, яка щойно його покинула, і жінка, що божеволіла від кохання до чоловіка, який жив із нею поруч. Я хотіла б знову сказати тобі те, що сказала одного дня: я боротимуся до кінця. Я й справді боролася, але програла битву – тепер зализую рани й готуюся до наступної.

– Я теж боровся і теж програв. Я навіть не намагаюся зшивати те, що роздерлося: просто хочу дійти до кінця.

– Я щодня страждаю, ти це знав? Я страждаю вже багато місяців, намагаючись показати, як я тебе кохаю, як життя стає для мене змістовним і важливим лише тоді, коли ти поруч зі мною. Але тепер, навіть страждаючи, я вирішила, що з мене годі. Кінець. Я стомилася. Після тієї ночі в Загребі я перестала захищатися і сказала собі: якщо я дістану ще один удар, нехай він буде. Нехай він зіб’є мене з ніг, нехай відправить у нокаут, одного дня я прийду до тями.

– Ти зустрінеш кого-небудь.

– Звичайно, зустріну: я молода, гарна, розумна й жадана. Але вже ні з ким я не зможу пережити те, що пережила з тобою.

– Ти переживеш інші емоції. І знай, хоч ти, може, мені й не повіриш: я кохав тебе, коли ми були разом.

– Я знаю, хоч це анітрохи не зменшує мого болю. Завтра ми поїдемо в різних таксі: терпіти не можу прощань, а надто в аеропортах або на залізничних вокзалах.

– Сьогодні заночуємо тут, а завтра поїдемо далі верхи на конях. Мій автомобіль не зможе проїхати в пісках степу.

Ми були в чомусь схожому на бункер, який залишився тут від часів Другої світової війни. Старий чоловік, його дружина та онука привітно зустріли нас і провели в скромну, але чисту кімнату.

Дос провадив:

– І не забудьте: оберіть собі ім’я.

– Не думаю, що це її цікавить, – сказав Михаїл.

– Звичайно, цікавить, – наполягав Дос. – Я нещодавно бачив його дружину. Я знаю, що вона думає, знаю, що їй відкрилося, знаю, чого вона чекає.

Досів голос звучав водночас лагідно і ствердно. Атож, я обрав би собі ім’я, або погодився прийняти те, яке мені запропонували б, я остаточно відкинув би свою колишню історію й увійшов у свою легенду, але я надто перевтомився.

Я був геть виснажений, бо минулої ночі спав лише дві години. Моє тіло ще не пристосувалося до надто великої різниці в часі. Я прилетів до Алмати об одинадцятій годині ночі – за місцевим часом, тоді як у Франції була тільки шоста вечора. Михаїл привіз мене до готелю, я трохи покуняв, прокинувся вдосвіта, побачив унизу світло, подумав, що в Парижі зараз час, коли треба спускатися вечеряти, мені захотілося їсти, я запитав, чи обслуга готелю могла б мені принести чогось поїсти й дістав відповідь: «Звичайно, могли б, але вам варто зробити над собою зусилля і спробувати заснути, бо інакше ваш організм і далі житиме за розпорядком європейського часу».

Для мене найбільша мука у світі – це намагатися заснути; я з’їв сандвіч і вирішив прогулятися. Поставив портьє запитання, на яке йому, либонь, доводилося відповідати щовечора: «О цій годині виходити небезпечно?» Він запевнив мене, що ні, і я поблукав безлюдними вулицями, вузенькими провулками, широкими проспектами, місто, як і будь-яке інше – з яскравими афішами, з поліційними машинами, які проїздили вряди-годи, там жебрак, там повія. Я мусив постійно повторювати гучним голосом: «Я в Казахстані!» Бо інакше я подумав би, що перебуваю в одному з незнайомих мені кварталів Парижа.