Пауло Коэльо - Заїр

Ми зупинилися перед досить шикарним будинком у дорогому районі. Один із них набрав на дверях код, і ми піднялися на третій поверх. Я уявив собі, що зустріну тут родину, спроможну зрозуміти химери сина й терпіти його друзів, аби лиш вони були поблизу й дозволяли контролювати себе. Та коли Лукреція відчинила двері, то в приміщенні панувала темрява: коли мої очі трохи призвичаїлися до світла з вулиці, яке просотувалося крізь вікна, я побачив велику порожню залу – єдиною її окрасою був камін, у якому, певно, не розтопляли вже багато років.

Хлопець заввишки майже два метри, з білявим чубом, із зачіскою на кшталт індіанців племені сіу, у довгому габардиновому плащі, пішов на кухню й повернувся із запаленими свічками. Усі посідали кружка на підлозі, й уперше за той вечір мене опанував страх: мені здалося, ніби я перебуваю у фільмі жахів, де скоро починається сатанинський ритуал, а жертвою стане необачний чужоземець, який наважився супроводжувати їх.

Михаїл був блідий, його очі безладно оберталися, він був не спроможний ні на чому зосередити погляд – і це ще більше підсилювало мій неспокій. Наближався епілептичний напад, а чи знали люди, що були поруч, як із ним боротися? Чи не ліпше буде мені піти, щоб не бути втягнутим у якусь трагедію?

Мабуть, це було б найрозумнішою поведінкою, що відповідала б ситуації, в якій я був знаменитим письменником, що пише книжки про духовність, а тому повинен подавати приклад. І якби я мислив розважливо, то сказав би Лукреції, що у випадку епілептичного нападу вона повинна щось запхати в рот своєму коханому, аби він не проковтнув язик і не помер, задихнувшись. Звичайно, вона мусить це знати, але у світі послідовників суспільного Заїру ми нічого не повинні залишати на волю випадку, ми повинні бути в мирі з нашою совістю.

До мого нещасливого випадку я саме так і повівся б. Але тепер моя Персональна Історія втратила своє значення. Вона перестала бути історією й перетворилася на легенду, на пошук, на авантюру, на подорож усередину й зовні мене. Я знову жив у часі, коли речі навколо мене перетворювалися, і я хотів би, щоб так було до кінця моїх днів (я згадав епітафію, яку сам собі вигадав: «Він помер живим»). Я носив із собою досвід свого минулого, який дозволяв мені діяти швидко й точно, але я не весь час пам’ятав про ту науку, якої навчив мене час. Уявіть собі воїна, який зупиняється посеред битви, щоб обміркувати, якого удару йому найкраще завдати. Він помре через кілька секунд.

І той воїн, якого я носив у собі і який застосовував інтуїцію й техніку, вирішив, що мені треба залишитися; продовжити досвід цієї ночі, хоч уже й було дуже пізно, я добре випив, стомився, боявся, що Марі прокинеться, стурбована або розлючена. Я сів поруч із Михаїлом так, щоб мати змогу діяти швидко, коли його схоплять корчі.

І я помітив, що він спроможний узяти під контроль напад епілепсії. Незабаром він заспокоївся, його очі втратили той блиск, притаманний молодикові в білих одіннях, що виступав на сцені вірменського ресторану.

– Почнемо зі звичної молитви, – сказав він.

І ці люди, досі агресивні, п’яні, маргінальні, заплющили очі й узялися за руки, утворивши велике коло. Навіть дві німецькі вівчарки, що сиділи в кутку зали, здавалося, заспокоїлися і втихомирилися.

– О Володарко, коли я дивлюся на наші машини, наші вітрини, наших людей, які ні на кого не дивляться, наші будівлі та наші пам’ятники, я помічаю в них Твою відсутність. Зроби так, щоб ми могли повернути Тебе до нас.

В один голос група провадила:

– О Володарко, ми відчуваємо Твою присутність у тих випробуваннях, які ми терпимо. Допоможи нам не піддатися. Нехай ми згадуватимемо Тебе зі спокоєм і рішучістю навіть у ті хвилини, коли нам важко збагнути, що ми Тебе любимо.

Я помітив, що всі вони носять один знак на своєму одязі. Іноді то була брошка, іноді металева нашивка, іноді – вишивання або навіть малюнок ручкою, зроблений на тканині.

– Я хотів би присвятити цю ніч чоловікові, який сидить біля мене праворуч. Він сів поруч зі мною тому, що оберігає мене.

Звідки він знає?

– Він добра людина. Він зрозумів, що любов перетворюється і дозволяє їй перетворюватися в собі. Він ще носить у душі багато від своєї Персональної Історії, але намагається звільнитися від неї щоразу, коли це можливо, й тому він залишився сьогодні з нами. Він чоловік жінки, котру ми всі знаємо і котра залишила мені одну реліквію як доказ своєї дружби і як талісман.

Михаїл дістав клапоть просякнутої кров’ю тканини й поклав його перед собою.