Пауло Коэльо - Заїр

– Це клапоть від сорочки невідомого солдата. Помираючи, він попросив ту жінку: «Відріж клапоть від моєї сорочки й розділи його серед тих, хто вірить у смерть і хто через це спроможний жити так, ніби це їхній останній день на Землі. Скажи тим людям, що я вже побачив обличчя Бога; нехай вони не бояться, але нехай і не розслабляються. Нехай шукають єдину істину, а це любов. Нехай живуть у згоді зі своїми законами».

Усі з пошаною подивилися на клапоть просякнутої кров’ю тканини.

– Ми народилися в часи бунту. Ми з ентузіазмом присвятили йому себе, ми ризикували своїм життям і своєю юністю, а потім раптом нас опанував страх, первісна радість поступилася місцем справжнім викликам: втомі, одноманітності, сумніву щодо власної спроможності. Ми бачимо, що кілька наших друзів уже опустили руки. Ми змушені змагатися із самотністю, з несподіванками, що чекають нас на покручених дорогах нашого поступу, й після кількох падінь, коли нікого не було близько, щоб допомогти нам, ми зрештою стали запитувати себе, чи наша мета варта стількох зусиль.

Михаїл зробив паузу.

– Так, вона того варта. І ми далі до неї йтимемо, навіть знаючи, що наша душа, хоч вона й вічна, тепер борсається в павутині часу, з його можливостями та його обмеженнями. Ми зробимо все від нас залежне, щоб виплутатися з цієї павутини. Навіть якщо далі боротися стане неможливо й ми муситимемо повернутися до історії, яку нам розповідали, ми все одно пам’ятатимемо про наші битви, й будемо готові знову повернутися до них, коли умови стануть сприятливими. Амінь.

– Амінь, – повторили всі.

– Мені треба поговорити з Володаркою, – сказав білявий хлопець із зачіскою як в індіанця.

– Сьогодні ні. Я стомлений.

Пролунав загальний гомін розчарування. На відміну від публіки, що збиралася у вірменському ресторані, ці люди знали історію Михаїла і про ту Присутність, що являлася йому. Він підвівся й пішов на кухню випити склянку води. Я пішов за ним.

Я запитав у нього, як вони роздобули це помешкання. Він пояснив мені, що французький закон дозволяє будь-якому громадянинові законно користуватися будинком, яким не користується його власник.

Думка про те, що Марі чекає мене, почала мене непокоїти. Він схопив мене за руку.

– Ви сказали мені, що їдете в степ. Я ще раз повторюю: будь ласка, візьміть мене із собою. Мені треба відвідати батьківщину, нехай навіть на короткий час, але грошей у мене немає. Я сумую за своїм народом, за своєю матір’ю, за своїми друзями. Я міг би вам сказати: «Голос мені повідомив, що без мене ви не обійдетеся», але це було б неправдою, ви можете зустрітися з Естер без будь-яких труднощів і без будь-чиєї допомоги. А я тим часом потребую підживитися Енергією рідної Землі.

– Я можу дати вам гроші на квиток туди й назад.

– Я знаю, що можете. Але мені хотілося б поїхати туди з вами, піти в село, де вона тепер живе, відчути вітер на своєму обличчі, допомогти вам пройти ту дорогу, яка приведе вас до коханої жінки. Вона була – і досі є – дуже важливою для мене. Дивлячись на її вагання та її рішучість, я багато чого навчився, і хочу й далі навчатися. Ви пам’ятаєте, що я вам казав про «незакінчені історії»? Я хотів би бути поруч із вами до тієї миті, коли хата, в якій вона живе, з’явиться перед нами. У такий спосіб я проживу до кінця цей період вашого – і свого – життя. Коли з’явиться хата, я вас покину.

Я не знав що сказати. Спробував змінити тему розмови й запитав у нього про людей у залі.

– То люди, що бояться закінчити, як і ви – покоління, яке мріяло змінити світ. А закінчило тим, що повернулося до «реальності». Ми прикидаємося сильними тому, що ми слабкі. Нас поки що мало, дуже мало, але сподіваюся, буде значно більше; люди не зможуть обманювати себе завжди. Але якою буде ваша відповідь на моє прохання?

– Михаїле, ви знаєте, я щиро намагаюся позбутися своєї Персональної Історії. Раніше я почував би себе набагато комфортніше й набагато зручніше, подорожуючи з вами, адже ви знаєте той край, його звичаї, знаєте, які небезпеки можуть там спіткати людину. Але тепер я думаю, що повинен сам-один розмотати клубок Аріадни, вийти з того лабіринту, в якому я заблукав. Моє життя змінилося, я ніби помолодшав на десять – двадцять років – і цього досить, щоб мені захотілося вирушити на пошуки пригод.

– Коли ви вирушаєте?

– Як тільки одержу візу. Через два або три дні.

– Нехай вас супроводжує Володарка. Голос мені підказує, що слушна хвилина настала. Якщо зміните думку, зателефонуйте мені.