Пауло Коэльо - Заїр

Кожен із тих, хто озивався раніше, говорив досконалою французькою мовою, її паризьким варіантом. Але Михаїл мав чужоземний акцент.

– Покажіть свій паспорт, – зажадав один із полісменів.

– Він зі мною.

Ці слова вихопилися в мене цілком природно, хоч я знав, до чого це може призвести – до нового скандалу. Поліціант подивився на мене.

– Я звертався не до вас, пане. Та позаяк ви втрутилися до розмови і входите до цієї групи, то, сподіваюся, ви маєте якогось документа, який би підтвердив, хто ви є. І гадаю, ви зможете пояснити, чому купуєте горілку для людей, які молодші за вас принаймні удвічі.

Я міг би відмовитися показати документи – закон не зобов’язував мене носити їх із собою. Але я подумав про Михаїла: один із поліціантів тепер стояв поруч із ним. Чи має він дозвіл на проживання у Франції? Що мені було відомо про нього, крім розповідей про його видіння та епілепсію? А що як ця напружена ситуація спричинить новий напад?

Я засунув руку до кишені й дістав звідти своє посвідчення водія.

– То ви той самий…

– Так, я той самий.

– Я знаю, хто ви, читав один із ваших романів. Але це не наділяє вас правом порушувати закон.

Той факт, що переді мною один із моїх читачів, повністю збив мене з пантелику. Я бачив перед собою молодого хлопця, з поголеною головою, що теж носив уніформу – щоправда, зовсім іншу, яку вдягали представники племені для того, щоб відрізнятися від усіх інших і впізнавати своїх. Можливо, й він колись мріяв про свободу зовсім іншого характеру, мріяв жити по-іншому, мріяв кидати виклик владі, але тонко, не даючи формального приводу запроторити себе до в’язниці. Та, либонь, він мав батька, який не залишив йому іншого вибору, родину, яку треба було матеріально підтримувати, до того ж він, певно, боявся покинути знайомий і звичний світ.

Я відповів йому, ретельно добираючи слова:

– Я не порушую закон. Насправді тут ніхто його не порушив. Якщо, звичайно, добродій, що сидить біля каси, або пані, що купує сигарети, не висунуть якогось конкретного звинувачення.

Коли я обернувся, то побачив, що жінка, яка спогадувала митців та богему свого часу, пророчиця трагедії, яка ось-ось має статися, прихильниця доброго порядку та добрих звичаїв, зникла. Безперечно, наступного ранку вона неодмінно розповість сусідам про те, що вчора їй пощастило відвернути напад на крамницю.

– Я не висовую конкретного звинувачення, – сказав чоловік, що сидів біля каси й потрапив у пастку сучасного світу, де люди мали звичай горлати й репетувати, проте не чинили ніякого зла.

– Ви купили горілку для себе?

Я ствердно кивнув головою. Поліціанти бачили, що всі тут п’яні, але також не хотіли ускладнювати справу там, де не бачили якоїсь конкретної загрози.

– Світ без дурнів швидко перетвориться на хаос! – Це був голос молодика, який носив шкіру, розцяцьковану бляшками. – У ньому не буде безробітних, як сьогодні, буде багато вакансій, а працювати не буде кому!

– Годі!

Мій голос несподівано для мене самого пролунав авторитетно й рішуче.

– Ніхто з вас більше не розтуляйте рота!

І на мій подив, настала тиша. Усередині в мене кипіло обурення, але я й далі розмовляв із поліціантами так, ніби був найспокійнішою особою у світі.

– Якби вони були небезпечними, то не поводилися б так провокативно.

Поліціант обернувся до чоловіка біля каси.

– Якщо виникне потреба, то ми поблизу.

І перш ніж вийти, сказав товаришу, голосом, що пролунав на всю крамницю:

– Мені дуже до вподоби дурні: якби не вони, то в цей час могло б відбутися пограбування.

– Ти маєш рацію, – відповів другий полісмен. – Дурні нас розважають і не становлять небезпеки.

Вони попрощалися зі мною зі звичною для служителів порядку стриманістю.

Коли ми вийшли з крамниці, то найперше, що я примудрився зробити, – це розбити пляшки. Одній, проте, пощастило залишитися цілою, й вона відразу швидко пішла від рота до рота. З того як вони пили, я побачив, що вони були налякані – не менш налякані, ніж я. Різниця була тільки в тому, що відчувши загрозу, вони відразу пішли в атаку.

– Мені погано, – сказав Михаїл, звертаючись до одного з них. – Ходімо геть.

Я не зрозумів, що означало «геть»? Розійдемося по своїх домівках? По своїх містах або кожен під свій міст? Ніхто в мене не запитав, чи я теж піду «геть», тож я й далі супроводжував їх. Слова «мені погано» мене занепокоїли – адже ми досі не поговорили з Михаїлом про мою поїздку до Середньої Азії. Попрощатися з ними? Я помітив, що їхнє товариство почало мене розважати, і я був би не проти звабити дівчину в одежі вампіра.