Маргарет Мадзантини - Не йди

– Що це в тебе? Покажи мені.

Це все ще ми, але тепер сидимо в барі, ховаючись за останнім столиком. За спиною в Італії стіна, обшита темними дерев’яними панелями. Стіл вузький, уже мокрий від наших мокрих ліктів. Під столом ми торкаємося одне одного колінами, а до підошов черевиків приліпилася стара паперова серветка. Я схибив, поставивши свою сумку з покупками на стіл, і навіть сам не помітив, як це зробив. Зараз Італія підтягнула її до себе. Я намагаюся втримати її біля себе.

– Та нічого там немає…

– Ну покажи мені.

І сукенка з тафтовими оборками опиняється на столі, мокра й зім’ята.

– У тебе дівчинка?

Я киваю, опускаючи очі на свої долоні. Мене теж вражає ця світла тканина, що лежить між нами. Менш ніж годину тому ми з твоєю мамою сміялися, дивлячись на цю сукенку, ми зняли її з вішалки й поклали у возик. Ми були щасливі тоді. Зараз, коли я на неї дивлюся, вона мені здається жахливою. Вона втратила свій шарм від води, поки ми з Італією кохалися. Вона схожа на сукенку мертвої дівчинки, що потонула в озері. Італія нахилилася ближче до неї, жестикулює, багато жестикулює, розгладжує тканину, торкається до оборок.

– Як шкода, але нічого, сподіваймося, що вона не сіла.

Потім вивертає її, шукаючи етикетку.

– Ні, на щастя, ручне прання можливе.

Що вона робить? Що вона каже?

– …достатньо випрасувати її, і все буде гаразд.

Тепер вона її складає. Бере за рукави й обережно згинає їх усередину, таке враження, що вона не може відірватися від цього клаптика тканини. Очі її не хочуть на мене дивитися, вона відвертає їх від мене в бік людей, які рухаються в протилежному кінці бару.

– Того ранку, коли я зробила аборт, приходила до твого будинку. Ти вийшов з під’їзду, але я не стала до тебе підходити, бо поряд була твоя дружина. Ви пішли до машини, ти відчиняв їй дверцята й легенько штовхнув її. Вона піднесла руки до живота, знизу… Тоді я й зрозуміла. Тому що все моє життя було таким, переповненим маленькими знаками, що весь час ідуть за мною слідом.

– Ти мені ніколи не пробачиш, правда?

– Бог нам не пробачить.

Так вона, Анджело, і сказала. Я й зараз чую її слова, що повертаються до мене з того бару, з того дощу, з того давно минулого часу. Бог нам не пробачить.

– Бога не існує! – прошепотів я, стискаючи її льодяні руки.

Вона подивилася на мене й, можливо, сміялася з мене. Знизала плечима:

– Сподіваймося.

Ми не говорили з нею про подальші зустрічі, не говорили ні про що. Я попрощався з нею посеред вулиці. Вона сказала, що поїде звідси, що мусить залишити будиночок новим власникам.

– І куди ж ти поїдеш?

– Спочатку повернуся до свого рідного містечка, а потім подивимося, можливо, поїду в Австралію.

– А ти говориш англійською?

– Вчуся.

Твоя мама народила наступного вечора. Перейми розпочалися одразу ж після полудня. Я був у лікарні, але приїхав негайно. Вона лежала у вітальні ще в халаті перед вимкнутим телевізором, простягнувши руку на порожньому дивані.

– Іди до мене.

Я присів поряд із нею. Вона витягнула руки вздовж тіла й стиснула зуби, щоб прогнати біль. Я подивився на годинник, за кілька хвилин у неї розпочалися нові перейми.

Я пішов у сусідню кімнату, де вже за кілька днів до того була зібрана сумка з вашими речами.

– Можна її закривати? – я навмисно крикнув, щоб вона мене почула.

Але вона вже й так підійшла до мене.

– Так, – тихо сказала вона.

Вона зняла з себе халат і кинула його на ліжко. Я взяв сукню, що була на стільці, і допоміг їй одягнутися.

– Заспокойся.

Вона трішки поблукала по квартирі без жодної мети. Підійшла до книжкової шафи, узяла якусь книжку, потім поставила її на місце й узяла іншу.

– Кардиган…

– Я візьму. Який тобі?

– Той блакитний. Який захочеш.

Я віддав їй кардиган, але вона залишила його на столі.

Вона зайшла у ванну кімнату. Зробила зачіску й напомадила губи. Виходячи, вона вся тремтіла. Знову почалися напади болю, тепер вони стали все частішими. Вона зупинилася перед дверима, узяла слухавку й набрала номер своїх батьків.

– Мамо, ми виходимо. Але ви одразу не приїжджайте. Ще є час.

Проте часу таки було небагато. У машині в неї відійшли води. Ця несподівана тепла рідина налякала її та поставила в незручне становище. Їй не дуже хотілося приїхати в пологовий будинок у мокрій сукні. На щастя, у неї був плащ, вона накинула його на плечі, коли ми входили в під’їзд з темного мармуру. Я йшов за нею з сумкою в руці. Ми одразу піднялися до Б’янки, лікарки-гінеколога, вона вже була на своєму поверсі, чекаючи на нас перед ліфтом. З Ельзою вони спілкуються на «ти».