Маргарет Мадзантини - Не йди

– Глибокий вдих, а потім сильне виштовхування, так, як би ти це зробила в туалеті.

Докладаючи зусиль, Ельза трішки підвела голову. Шия в неї напружена, а обличчя посиніле. Дивиться на свій ще великий живіт, скреготить зубами, тужиться, але вона вже виснажена.

– Я не зможу цього зробити. Мені дуже зле…

– Вдихни, вдихни глибше!

Тепер уже Б’янка говорить голосно авторитарним тоном:

– Ану ж!

Я погладжую волосся твоєї мами, що вже мокре й липне до моїх долонь. Б’янка відступає на крок від Ельзи, і тепер перед нею стає Кенту, не відриваючи очей від її піхви. Я підходжу ближче. Тепер я хочу побачити все. Лише одна мить, Анджело, і її руки вже в цьому кривавому вході до Ельзиного тіла, один палець тисне в один бік, другий – в інший. Глухий звук, немов корок вилітає з пляшки, і твоя голівка вже вилізла повністю, а за нею блискавично й усе тіло. Ти схожа на кролика. На кролика, з якого зняли шкіру. Тільце в тебе довгасте, обличчя зморщене. Ти вся в крові й у слизі. Пуповина обкручена навколо твоєї голівки.

– Ось чому вона не вилазила…

Б’янка знімає з твоєї голівки пуповину й відрізає її. І одразу ж ти дістаєш ляпаса, легенького ляпаса від чорної руки Кенту. Обличчя в тебе так замастилося, що я навіть не можу зрозуміти, яка ти. Ти вся синя. Дістала ляпаса й не поворухнулася, залишаєшся нерухомою й висиш, немов кишка. За білою скляною стіною, що ділить пологовий зал навпіл, лікар-неонатолог. Б’янка кидається до нього з тобою на руках. Я вже більше нічого не бачу. Лише тіні від голів і тіл. Зараз уже чути шум від аспіратора для санації дихальних шляхів, твоє горло заповнене слизом, і вони його прочищають. Ти ще так і не заплакала, бо ще не ожила. Ельза, уся темно-лілова й спітніла, дивиться на мене. Ми розмовляємо з нею лише нашими недовірливими очима. Ми з нею думаємо про одне: цього не може бути, цього не може бути. Рука в Ельзи стала холодною, як лід, і обличчя теж. Це тривало недовго, Анджело, але на цей час ми ніби опинилися в пеклі. Я побачив Італію й себе в ній незліченні рази, усі ті рази, як ми кохалися. Єдине, що мені лишається, – це покарати самого себе. Накинути на шию петлю та й на шибеницю. Я дивлюся на твою маму, можливо, вона теж зрікається чогось, щоб урятувати твоє життя. Я хапаю свого чортика, який бігає в мене по спині та лізе мені в яйця: зроби так, щоб дитина жила, і я зречуся Італії!

І нарешті твій крик! Гострий, різкий, такий, яким він і повинен бути: твій перший крик, що опинився між моїми руками і руками твоєї мами, між нашими вологими долонями. Сльозинка збігає до Ельзиної скроні й зникає у волоссі. Радість не поспішає, вона приходить спокійно й повільно. Аспіратор вимкнено, усе повертається на свої місця. Угоди з чортиком уже стали нікчемними. І тут з’являєшся ти на руках у Кенту: червона мавпочка в білій пелюшці. Я беру тебе й пильно розглядаю. Ти така негарна й водночас найкрасивіша. У тебе пухкі губки, уже сформовані, вивернуті назовні посередині твого ще зім’ятого обличчя, припухлі оченята напівзаплющені, бо ти ще не звикла до цього світла, що несподівано засяяло. Я піднімаю лікоть, щоб затулити тебе від того струменя інтенсивного світла, який, немов злива, падає на тебе з невимкнутої безтіньової лампи. Це перше, що я зробив для тебе, перший раз я захистив тебе. Тим часом я нахиляюся до твоєї мами. Вона дивиться на тебе з таким обличчям, якого я ніколи не забуду. На обличчі в неї задоволення й приголомшеність з незначною часткою смутку. Я розумію те почуття, яке воно виражає: несподіване усвідомлення того обов’язку, який на неї накладає життя. До певної миті вона була жінкою, яка пітніла й вертіла головою, а тепер вона стала матір’ю, увібрала материнство у свою зовнішність. Лежить сама в цьому конусі холодного світла, що падає на неї згори, з розкуйовдженим волоссям, його немов побільшало, тепер вона має силу й властиву взірцеві невизначеність.

Твоя мама залишається в пологовому залі для подальших процедур. А я зійшов по сходах, тримаючи тебе на руках, до вашої палати. Хоча ти й важила як пакетик з хлібиною, але мені здавалося, що я нездатний до такого транспортування виключної важливості. На дверях палати вже вивісили рожеву кокарду. Нарешті ми залишилися самі. Я обережненько вкладаю тебе в ліжко. Зігнувшись над тобою, я розглядав тебе зверху своїм обличчям дорослого. Я був уже твоїм татом, але ти нічого не знала про мене, про моє життя, що було в мене за плечима. Я був твоїм татом, чоловіком із товстими тремтливими руками, із власним запахом, що в’ївся в пори моєї шкіри, чоловіком, чий вік уже налічував сорок років. А ти так і лежала, не рухаючись, як я тебе поклав, немов перевернена черепаха. Ти дивилася на мене своїми водявими очима насиченого сірого кольору. І, можливо, ти себе запитувала, для чого була та тіснота, у якій тебе залишили. Ти не плакала, лежала, як чемна дівчинка, виглядаючи з цього надто великого для тебе одягу. Ти була схожа на одягнене мишеня. Ти була манюсінька, незрозуміла, але в тебе вже було щось таке, за чим тебе можна було впізнати. Ти, Анджело, успадкувала майже всі риси моєї зовнішності. Ти знехтувала красою твоєї мами, щоб успадкувати моє малопривабливе тіло, яке, ставши твоїм, дивним чином здобуло вишукану красу. Ні, твоя краса не така агресивна, якою вона є в наші дні. Твоє обличчя нетипове, у ньому нескінченна м’якість, широта душі й мовчазність. Воно не засмучене. Я завжди вважав тебе особливою. Я присів навпочіпки біля тебе, підігнувши під себе ноги, немов ембріон. Ти прожила ще лише кілька хвилинок, і, дивлячись на тебе, я не міг сфокусувати свій погляд, переді мною все було розмите, так само, як і перед тобою. Я запитував себе, чи принесла ти з того безвинного світу, звідки ти прийшла, трохи благодаті й для мене. Уже світало, це був твій перший світанок.