Маргарет Мадзантини - Не йди

– Італіє…

Її ім’я покотилося темною й вузькою вуличкою, між стін будинків, що стоять обабіч неї. А вона підносить руки до вух і хитає головою, не хоче мене слухати, не хоче чути свого імені. Я стаю на коліна й беру її за руки. Вона підхоплюється, відштовхує мене ногою.

– Іди геть, – каже вона крізь зуби, які так і продовжують цокотіти. – Іди геть… геть!

– Ні, я від тебе нікуди не піду!

Тепер уже я – той собака, вкладаю свою морду на неї, на її мокре тіло. Від її мокрого одягу тхне. Дощова вода пробудила якийсь застарілий запах, що в’ївся в м’яку тканину вовняного жакета. Це запах спітнілої тварини, пологів. А я тепер – син, тремчу, стоячи на колінах на сходинках, а тим часом злива поливає нас обох. Обіймаю руками її худі стегна.

– Я не міг тобі про це сказати, мені не вдалося.

Вона відсунулася, щоб звільнитися від моїх обіймів, важко дихає, але вже не відштовхує мене.

Я піднімаюся, намагаючись зустрітися з нею поглядом. Тепер вона відриває від сходинки одну руку, підносить її до мого обличчя й починає пестити його. І зараз, коли ця холодна рука, немов той камінь, на якому вона лежала, зупиняється на моїй щоці, я знаю, що кохаю її. Я її кохаю, донечко, так, як ще нікого не кохав. Я кохаю її, немов жебрак, немов вовк, немов стеблина кропиви. Я кохаю її, немов тріщину в склі. Я її кохаю, бо не кохаю нікого крім неї, її кісток, її злидняцького запаху. І мені хочеться вити на всю цю воду, що не зможе змити мене в якийсь риштак уздовж порожньої бруківки.

– Я хочу бути з тобою.

Вона дивиться на мене очима, які, здається, поіржавіли від води. Її долоня погладжує мої губи, а великий палець проникає всередину.

– Ти мене ще кохаєш? – запитує вона.

– Ще більше, Суріпко, значно більше.

Я облизую її палець, смокчу його, немов новонароджений. Я висмоктую з нього весь той час, коли ми буди далеко одне від одного. Це ще ми, тільки постарішали на одне літо, притулилися до якогось під’їзду, під водою, що збігає з балконів у запах мокрого саду за нашими плечима. Наші тіла розігріті, від них піднімається пара з-під мокрого одягу, ми знову на вулиці, немов два коти. Мій язик проходить по її бровах. Вона зняла труси й тримає їх у руці. Ноги в неї розведені, як у ляльки, шкіра над чоботами сяє від води. Я рухаю спиною, втискуючись в неї, а тим часом вода стікає по наших теплих тілах, немов усередині садової бесідки чи теплиці. Наші обличчя немов скуті ланцюгом, а там, нижче, насолода, що виносить нас далеко й забирає геть усе пережите. І ти вже не відчуваєш страху, що хтось зможе наздогнати тебе, щоб надавати копняків і зганьбити тебе. Ти – черв’як, під тілом, яке ти кохаєш. Це ще ми в сутінках наших подихів. Ми – ті, що не залишаться, що помруть так само, як помирають усі інші.

Потім настають справжні сутінки, і води справді стає забагато. Куди ми підемо? Яка в нас доля? Яка кімната нас зараз прийме? Ми не повинні були покохати одне одного, але ми це зробили. Як два собаки посеред вулиці. А потім буває завжди туман, втома, невпевненість. Кілька незграбних рухів, приводимо себе в порядок, знову пестощі й ще більше сорому. Ми це зробили, але не мусили цього робити. Удома на мене чекає вагітна жінка. Та що мені до того, надягни, Італіє, труси. І я теж підтягую штани, квапливо й незграбно, під плащем, який уже схожий на ганчірку, що треба викинути на смітник. Ніхто нас не побачив, бо на цій вулиці немає жодної живої душі, вона немов видалена з цього світу заради нас. Італія підвелася, я дивлюся на її тіло, немов на примару у важкому жакеті з вовни, що набрався води. Вона схожа на козу, яка загубилася й стоїть сама на скелі під зливою. Знову все жахливо. Я стою поряд зі згаслим ліхтарем. Якби в нас влучила блискавка, коли ми кохалися! Немов електрична змія, що влізла між мною і нею. Блакитна нитка, що пронизала нашу насолоду. Тоді так, це б мало сенс…

Але зараз… Зараз потрібно провести руками по зіжмаканому одягу, по волоссю, що злиплося, і повернути з цією метушнею наші покинуті тіла у світ, що сяє віддзеркаленими на асфальті вогнями в кінці вулиці, де їздять автомобілі й швидкі ноги кудись поспішають під парасольками. Це все ще ми, двоє нещасних бідолах, двоє засмучених закоханих посеред вулиці. А на чорній бруківці лежить червона кулька, немов забуте серце. Італія дивиться на неї.

– Нащо ти підстригла волосся?

Але вона не відповідає, тільки всміхається в темряві, її рідкі зуби видніються в тонкому прорізі між губами. Так ми й повертаємося в натовп, вона тримає мене за зігнуту руку, вп’явши пальці в мій плащ. Ми йдемо дуже повільно, своєю рукою, на яку вона спирається, я відчуваю, як їй важко. Ті нечисленні перехожі, що проходять повз нас, не помічають нашої присутності. Тепер, нарешті, небо ллє воду потихеньку, воно неначе викручена тканина, з якої стікають останні крапельки.