Маргарет Мадзантини - Не йди

Жодний промінь божественного світла на ковзне по гіпсовому чолу Дитяти, що лежало переді мною в золотавій тіні церкви. Німб над ним тримав чорний залізний прут. Мабуть, його хтось приставив пізніше, адже на гіпсовій потилиці Дитяти залишався жовтий слід від клею, на якому колись тримався цей символ святості. Можливо, Анджело, я помічаю надто багато дрібниць, щоб увірувати, вони оточують мене своєю дріб’язковістю. Це брудні земні речі, яких небо ніколи не прийме. Цю нещасну фігурку дістають і повертають у дерев’яну коробку з соломою, що зберігається в ризниці. Там і зимує це синьооке Дитя, там же його зустрічають весна й літо, у темряві цієї дерев’яної коробки, куди проникає пил і сирість. І поруч фігура його матері, упакована трохи далі, теж із соломою на обличчі. І це гіпсова фігура, яку дістають раз на рік для таких же тріпотливих й нещирих сердець, як моє.

Я розглядав сцену народження Христа розчаровано, як турист, що заходить у сандаліях і шортах, щоб сховатися від спеки, і з цікавістю дивиться на це пропахле ладаном місце молитви під докірливим поглядом старої лицемірки із зігнутою спиною, яка сидить на першій лаві, найближчій до вівтаря. А тут і насправді за колоною стоїть навколішках якась жінка. У церкві завжди можна побачити жінку, що стоїть навколішках. Я бачу підошви її черевиків, і мені здається, що це моя мати. Вона була віруючою, а батько все життя забороняв їй ходити до церкви. Щоб не дратувати чоловіка, вона звикла молитися в тиші. Мама вдавала, що читає, дивилася в якусь книжку, але при цьому забувала перегортати сторінки. Лише наприкінці їхнього спільного життя, коли батько був відсутнім усе частіше, вона знов насмілилася туди ходити. У години, коли не було меси, мама заходила в сучасну церкву того кварталу, до якого ставилася з презирством. Вона падала навколішки за окремою лавкою біля кропильниці та дверей, звідки долинав шум, майже не вважаючи себе гідною цього святого місця. Підошви черевиків цієї жінки були такими ж, як і в моєї мами. Підошви людини, що стала на коліна, відірвалася від землі й молиться. Італія теж була віруючою. У її спальні на стіні висіло одне розп’яття серед дерев’яних чоток з великими кульками, а ще маленьке срібне розп’яття на шиї, яке вона смоктала, коли сумувала. Можливо, зараз вона теж зайшла в церкву попросити пробачення перед статуєю. Цікаво, як вона провела цей різдвяний день. Я уявляв собі, як вона в півтемряві, у своєму неопалюваному будинку, дістає з коробки панетоне [13] Панетоне – традиційний різдвяний пиріг, подібний до української великодньої паски. , ось він лежить серед крихіток на цератовій скатертині, її рука відрізає шматок і відправляє його до рота. Може, перед нею теж стоїть вертеп, пластмасовий монолітний вертеп, що продається у великих магазинах.

Потім я про це забув. А коли забув, життя почало робити мені приємні сюрпризи. У лютому я став завідувачем відділення. Це була давно очікувана подія. Я на це заслуговував, у цій лікарні я пропрацював сімнадцять років. Починав асистентом, потім став ординатором, відтак старшим ординатором. Тепер я вже керував. Разом з іншими я перебував в ейфорії, насамперед з твоєю мамою, а також з колегами, які організували бенкет на мою честь. Це підвищення увінчало мою кар’єру, але й обмежувало її. Я змушений був назавжди покинути мрію поїхати до якоїсь відсталої країни, де мій фах міг би нарешті стати таким, яким я уявляв його собі в дитинстві: з постійно напруженим графіком роботи, місіонерством. Далеко від повільної сонливої рутини цієї багатої й водночас погано керованої лікарні, з простроченими медикаментами, де обладнання старіє ще до того, як його розпакують. Де все відбувається неначе в уповільненому кіно, а найжвавіша річ – це миша, яка бігає в кухні й змушує репетувати кухарок. Кожен із нас, Анджело, мріє про щось таке, що змінить ритм нашого звичного життя. Ти мрієш про це, сидячи на дивані, розслабившись серед того комфорту, який щодня дарує тобі життя. Зненацька під впливом якоїсь смішної бунтарської ідеї ти починаєш шукати кістку тієї людини, якою тобі хотілося б стати. Проте, на наше щастя, тебе оточує надто щільний шар жиру, що добре захищає тебе від гострих кутів, а також усіляких дурниць, які ти час від часу собі говориш.

Після того, як головний лікар привітав мене з новою посадою, я нарешті залишився сам. Їдучи додому в автомобілі, я розмірковував над цією зміною, над тим, як життя само налагоджується. І мені здалося, що навіть це підвищення було явним знаком у графіку, який мені накреслила доля. Я знову подумав про останні місяці сум’яття в моїх сердечних справах як про своєрідний суботній рік, період суцільного відпочинку, який моє серце дозволило собі, з огляду на новий цикл відповідальності, що чекав на мене. Я знову почувався сильним. І якщо щось жахливе й відбулося, то воно тепер літало в мене за спиною, немов стара газета від вітру на морському узбережжі наприкінці літа.