Маргарет Мадзантини - Не йди

І ось воно, прорвався мій смуток, який я сподівався, що вона почує, і мою тугу та втому.

– Італіє?

– Що?

Це її «що», Анджело, тепер пролунало зовсім по-іншому. Я хотів їй сказати, що з того часу, як ми не бачилися, я вже двічі робив собі електрокардіограму. Пішов у відділення кардіології й попросив колегу поставити мені ці присоски. «Я зараз багато роблю фізичних вправ», – пояснив я, виправдовуючись. Я хотів їй сказати, що кохаю її і що боюся померти далеко від неї.

– Бережи себе.

– Ти також.

Можливо, вона почала відбудовувати своє мікроскопічне існування, повернулася до цього бару, де ми з нею зустрілися, почала з нього. І до неї підійшов якийсь інший чоловік, щоб запитати про щось. Вона звикла обмінюватися кількома фразами, одним поглядом, у якому міститься весь її образ, а чи будь-який образ. Так, вона вже, напевно, обіймається з іншим чоловіком, який спокійно вклав її в ліжко. Якийсь дурень, котрий її зовсім не знає, не уявляє навіть собі, яке вона золото, і нічого не чув про її страждання. Вона дозволяє себе трахати, щоб створити ілюзію, що ще існує, плаче, відвертаючи від нього обличчя, щоб він цього не побачив. Я її такою бачив.

У ті дні ми з’ясували, якої ти статі. Ти підігнула ніжки. Манліо легенько ляснув по животу, притулив зонд й, повернувшись до Ельзи, сказав:

– Це – дівчинка.

Твоя мама повернулася до мене й повторила:

– Це – дівчинка…

Їдучи додому в машині, Ельза мовчала із застиглою усмішкою на устах. Я знав, що вона хотіла дівчинку. Поки машина летіла по автостраді, вона поринула в мрії про життя, що вас очікувало, Анджело, про ту низку маленьких, але гучних подій, що супроводжують зростання дитини, її долю. На ній було пальто молочного кольору. Поряд із такою величною лелекою, я почував себе бридким каченям у безводній калюжі. Я стежив за дорожнім рухом, за тим, що відбувається навколо, шукав, на що зіперти свої думки. Італія була переді мною, рухалася разом із двірниками по вітровому склу. Я згадував її слова. Вона мало говорила, але те, що вона казала, злітало з її уст, немов після довгої подорожі крізь її думки, її душу.

– Це – хлопчик, я в цьому впевнена.

Вона сказала це без пафосу, тому що це було те, що вона відчувала, було правдою. Тепер я це знав. Зараз, коли мені здавалося, що я зможу потрапити в запасне життя, де вишикувалися події, які ще не відбулися, ця думка прийшла до мене, не завдаючи мені болю. Легше було б зробити це відкрито. Щодня відступати на крок і нарешті залишити вас самих. Дочки залишаються з матерями, спостерігають, як ті наносять собі макіяж, узувають свої черевики. А я, не привертаючи до себе уваги, міг би ретируватися, залишаючись фігурою заднього плану, у плюшевому вбранні, як слуга-індус.

Дні минали один за одним із майже незмінним набором подій, що відрізнялися між собою ледь помітно, так само ледь помітно змінювалося моє обличчя. Такий закон часу, Анджело, він працює поступово й системно. Ми зношуємося від невидимого, проте невблаганного руху. Нитка часу то провисає, то знову натягується на ткацькому верстаті з наших кісток, і одного дня без жодного попередження ти бачиш, що на тобі вже обличчя твого батька. Тут справа не тільки в крові. Можливо, твоя душа пробудила імпульси таємного бажання, про яке ти знаєш, що воно в тебе є, навіть якщо воно тобі неприємне. Ця зміна стає помітною в середині життя, решта років може принести лише щось фатальне. Обличчя людини в сорок років – це вже обличчя старості. З ним ти ляжеш у труну.

Хоч я все життя думав, що схожий на матір, та одного грудневого ранку став схожим на тата. Я побачив це в дзеркальці автомобіля, стоячи в заторі. Страждання зробили моє тіло схожим на цього чоловіка, котрого я продовжував ненавидіти без будь-якої певної причини на це. Просто звик його ненавидіти з тієї миті, як я про нього дізнався. Я зняв окуляри й наблизився до дзеркальця. Очі похмуро крутилися у фіолетових колах, ніс без окулярів (слід від них залишався на переніссі) став більш громіздким. Кінчик носа спустився ближче до стислих уст, що нагадували берег, який потроху зникає в морі. Усе було, як у нього, або майже все. Не вистачало лише того блазнівського вигляду, що в’ївся в його сумні риси, робив його неповторним і не полишив навіть після смерті. Одерев’яніле обличчя без будь-яких намірів зберігало деспотичний характер свого померлого власника. Я був його гидкою заблукалою копією, сумним синьйором з обличчям хижака.

На Різдво я не залишився в тестя й тещі грати в лото, куди після певної години приходили все нові й нові гості з ситими й заспаними обличчями. Віддав картки, розкладені переді мною, своєму сусідові й вийшов подихати свіжим повітрям. Вулиці після всіх цих днів сум’яття спорожніли, а вітрини магазинів закривали ролети. Погода зіпсувалася, було дуже холодно, сонце ховалося за хмарами. Я зайшов до місцевої церкви. Там майже нікого не було в такий час між месами, але ще відчувався ореол вірян, які заповнювали її під час ранкової служби. Я пішов до бокового вівтаря, де під склепінням стояв вертеп і кілька гіпсових фігур майже людського зросту. Богородиця у своїй накидці з довгими нерухомими складками схилила очі до ясел з соломою, у яких лежало Дитя. Приголомшений, я став навколішки перед купкою людських фігур із застиглими обличчями. Я заглибився в патетичну розмову з самим собою, немовби хтось невидимий бачив і судив мене. Звичайно, нічого не відбулося, Бог не стане турбуватися через одну смішну людину. Невдовзі я вже думав про щось інше.