Маргарет Мадзантини - Не йди

Я не курю, тож після мене не залишилося навіть недокурка зі слідом моїх губ. Не залишилося нічого очевидного, що свідчило б про мою присутність у цьому будинку. Нічого не залишилося й у самій Італії. Якось вона підрізала мені нігті на ногах, але не викинула їх, поскладала в оксамитовий мішечок, де зазвичай зберігають коштовності. Ці нігті були тим, що я їй залишав.

Я вже добре знаю запах твого волосся, Анджело, і всі інші запахи, які ти рік за роком приносила з вулиці додому. Певний час ти принюхувалася до своїх спітнілих долонь, до фломастерів, до своїх пластикових ляльок. Принюхувалася до запахів школи з її глухими коридорами, до трави в парку, до смогу. А тепер суботніми вечорами до запахів кав’ярень, які ти відвідуєш, до музики, яку ти слухаєш. До запахів того, що залишилося в тебе в серці. А я вдихав запах твого гарного настрою і хмаринок, що іноді затягували небо над тобою, бо радість має свій запах, а журба свій. Італія навчила мене замовкати і сприймати. Вона ж і навчила мене принюхуватися. Зупинятися й заплющувати очі, щоб вдихати який-небудь запах. Один-єдиний, що складається з мільйонів інших; ти на нього чекаєш, і він приходить, обгортає тебе, немов димок або рій мошок. І всі ці роки я шукав її по запаху. Якби ти знала, скільки разів я бігав за чимось віддалено схожим на її запах, завертав у якісь провулочки, піднімався по сходах. Вона так і залишилася для мене в запахах. І навіть зараз, знаєш, Анджело, коли я нюхаю свої руки в цьому асептичному блоку, якщо лізу носом у самі долоні, мені здається, що я знаходжу її запах. Тому що вона вже в моїй крові. Її очі плавають у моїх венах, дві дірки, що сяють, немов очі каймана вночі.

Спершу було не так важко. Безумовно, усі бачили, що я страждаю, що схуднув і взагалі фізично виснажився. Але я потроху починав відходити. Став приділяти собі увагу, приймати вітаміни, більш регулярно харчуватися. А щодо душевних ран, то я вважав, що вони з часом загояться. Одного дня я дозволив собі нову розвагу. Так буває після переїзду, коли заносять у нову квартиру коробки з книгами, розставляють меблі, знову заповнюють шухляди, викидають на смітник те, що більше не знадобиться: прострочені медикаменти, пляшки із залишками лікерів, запечатані корками так, що не відкриєш, старий віник. Я записався в спортклуб. Я ходив туди вечорами, після роботи в лікарні, занурювався в це середовище без свіжого повітря, де було багато інших чоловіків, які зросталися зі знаряддями, що вимагали фізичних зусиль, і пітнів. Обливався потом на велотренажері, переконаний, що вправи допоможуть мені позбутися й останніх шлаків, що залишалися в душі. Я перемикав важіль швидкості, бо мусив більше навантажуватися, дертися на удаваний підйом. Я схиляв голову, заплющував очі й напружував м’язи. Повертаючись додому, я викидав мокрі речі зі спортивної сумки на підлогу, поряд із пральною машиною, і почував себе готовим, як ніколи, перебувати й надалі в середовищі цієї оманливої казки. Живіт моєї дружини продовжував рости, за вікнами, серед верхівок дерев, можна було побачити тремтливі вогники різдвяних гірлянд. Якось увечері мене накрила потужна хвиля. Це була хвиля чорної меланхолії, хвиля біди. Життя знов навалилося на мене своїм тягарем. Недостатньо тиснути на педалі велотренажера, щоб залишатися в безпеці. Біда не покидала мене, залишалася поруч, як той велосипед без коліс.

Одного вечора я їй зателефонував. У вітальні сиділи гості, ті самі, грали в настільну гру зі складними правилами, вона була якась вульгарна. Я тишком утік від них. Квапливо набрав її номер, але мусив зупинитися, бо не пам’ятав останніх цифр. Я дуже хвилювався й навіть закляк, дихаючи на слухавку, доки чітко не згадав весь номер.

– Алло?

Я не одразу відповів.

– Алло…

Її голос став тихішим, квапливим, а тон змінився. Протягом цього короткого очікування її, мабуть, охопила підозра, що це я.

– Алло. Ти що робиш?

Ми вже майже місяць не спілкувалися з нею.

– Іду прогулятися.

– З ким?

Я не мав ніякого права запитувати її про це й уже похитав головою, засуджуючи себе. Обличчя в мене перекосилося, але я говорив таким голосом, щоб вона подумала, ніби я сміюся.

– До тебе хтось посватався?

Вона відповіла, не змінюючи тон:

– Ідемо щось випити.

Ідемо? Ти і ще хто? Ах ти ж сучка, уже втішилася! Але тепер я більше не сміюся, голос у мене хрипкий, мені важко говорити, але я вдаю веселу поблажливість.

– Хех, тоді гарного вечора…

– Дякую.