Маргарет Мадзантини - Не йди

Раптом вітер відчиняє вікно, і морозне повітря доходить до наших тіл. Але ми не рухаємося, так і лежимо, підставляючи свої тіла цьому вітру. Нарешті Італія піднімається, зачиняє вікно та йде у ванну.

Я бачив, як її гола фігура пройшла через усю кімнату, однією рукою вона прикривала собі груди. Я протягнув руку до того місця на простирадлі, де вона щойно лежала, воно ще зберігало тепло. Тоді я подумав, ну от усе й скінчилося, усе скінчилося отак у цьому готелі. Думки полетіли над складками на простирадлі. Я почав думати про свого приятеля, котрий ще юнаком ходив до повії, весь час до тієї ж самої. Коли вони кохалися, вона вдавала, що помирає, він сам її про це прохав. Я думав про багатьох чоловіків, яких я знав, які кохалися, а тепер вони вже померли, як помирають усі чоловіки. Я думав про мого тата. Він бігав до всяких жінок, без розбору, але він робив це дуже приховано, без якоїсь на те причини, адже вони з мамою вже були розлучені й він жив сам. І все ж йому подобалося робити певні речі крадькома. Він підбирав собі дивних самотніх жінок бальзаківського віку, непривабливих, з невиразною зовнішністю, але, можливо, у них була прихована якась перчинка. Одна працювала касиркою в другосортному кінотеатрі, у неї було фарбоване волосся, орлиний профіль і тугі груди в жорсткому бюстгальтері. Я бачив її лише раз у своєму житті, коли тато повів мене з собою в бар, з якого можна було ввійти в кінотеатр через скляні двері. За тими дверима я побачив жінку, на яку тато потай поглядав. Я його ще таким ніколи не бачив, він по-дитячому дивився на неї з-під густих брів старого сатира. Він здавався щасливим, що був тут між сином і коханкою. Можливо, це вона й попросила його привести мене. Я вдавав, що нічого не помічаю. Потім я дізнався про цю жінку, що її звали Марія-Тереза, що її чоловіком був інвалід і що в неї не було дітей. Вони з татом часто ходили пообідати в невеличкий ресторанчик, розташований на задньому дворі ковбасного магазина, а її улюбленою стравою був телячий язик із зеленим соусом. Більше я нічого не хотів знати. Тримаючи руку на простирадлі, яке зараз було для мене кіноекраном, я бачив, як ця жінка роздягається, знімає з себе годинничок і кладе його на мармурову поверхню маленького комода. А поруч мій тато знімає з себе штани й вішає їх на дерев’яний вішак. Мій тато кохається з цією підстаркуватою касиркою з перекривленим обличчям, від якої пахне гіркими парфумами. Усе це відбувається в пансіоні, у провулку поряд із тим ковбасним магазином, у якому вона ласувала телячим язиком із зеленим соусом. І чим у них закінчувалося? Вони теж залишали після себе тепле й пом’яте ліжко в пансіоні з вузькими сходами, де з-під дверей дме вітер, що залітає туди крізь ще одні двері на цьому ж поверсі. Потім тато курить, поки касирка миється у ванні, споліскує собі пахви, витягує губи, щоб напомадити їх і, нарешті, вимикає світло, як у власній квартирі. Пізніше, коли вони вже пішли звідти, туди заходить покоївка, відчиняє вікна й скидає простирадло на підлогу. Покоївка виходить звідти з відром із миючим засобом і скрученими під пахвою простирадлами. Потім приходить інша жінка зі своїм запахом і у своїй комбінації, вона роздягається перед іншим чоловіком, вони теж кохаються, і вона теж дозволяє йому влізти у її лоно. Ти запитуєш себе, чи у твого тата член був більший, ніж твій. Ти його ніколи не бачив, але думаєш, що так воно і є. Однак тепер він лежить у труні, де ти його залишив кілька місяців тому, із потемнілим обличчям, із ватою в носі й квіткою в руці. Хто йому туди встромив квітку? Можливо, касирка. Ні, вона не приходила на похорон, ця історія сталася за кілька років до того. Вони, вочевидь, розбіглися. А вона тепер їла язик із зеленим соусом з кимось іншим. А може, вона вже теж померла. Італія пішла у ванну, а я гладив ще тепле після неї простирадло. Фільм закінчився, екран знову білий, весь зім’ятий. Тепер ти знаєш, що невдовзі плакатимеш за всіма закоханими, що померли, за собою й за нею, котра зараз стоїть перед дзеркалом, як касирка твого тата. Ти плакатимеш, коли після неї ввійдеш у ванну. Бо ти і вона, як і все інше, уже в минулому. Ми житимемо і помиратимемо далеко одне від одного. Ніхто ніколи нічого не знатиме, як ми були близькі, і про життя, яке ми прожили до цього моменту, коли я поклав свою руку на простирадло, де щойно була вона, а зараз моя рука вбирає в себе тепло, що залишилося від неї. Ми – плоть зі своїми потребами, спроектована на порожній екран, плоть, на зміну якій приходить інша плоть. А може, Анджело, наша енергія підживлювала інший світ, той досконалий світ, що живе по той бік від нашого, де не треба боятися й страждати. Чи ми, немов ті два почорнілі кочегари, що пітніли в череві корабля, щоб подарувати двом закоханим нагорі, на мостику, романтичний танець над осяйним килимом моря. Хтось збиратиме наші мрії, хтось не такий недосконалий, як ми. Ми виконуємо брудну роботу. Зараз я у ванні, мій член рухається від струменя води, я до нього не торкаюсь. Сиджу на біде й плачу, охопивши руками голову. Невдовзі прийде покоївка, щоб скинути на підлогу простирадло, на якому залишилася маленька мокра пляма від того, що витекло з Італії. Я цю пляму поцілував.