Маргарет Мадзантини - Не йди

– Будь гнучкішою при зміні прийомів.

Але ти не могла бути гнучкішою. Тобі доводилося боротися ще з самою собою.

Як і інші батьки, я сидів на одному з дитячих стільчиків, що були розставлені перед шнуром, який відділяв глядачів від татамі. Ти забилась у куточку синього гумового килима, сиділа босоніж по-турецьки, чекаючи на свою чергу. Ти мені криво посміхнулася. Ти всього боялася: тренера, прийомів, які ти не опанувала, тих дівчаток, які були спритнішими від тебе, яким діставалося менше, ніж тобі. Настала твоя черга, ти піднялася, вийшла на татамі і вклонилася супротивниці на знак привітання. Тренер викрикував назви прийомів, ти їх виконувала нервово, невпевнено. На твоїх щоках виступили плями, ти прикушувала губи. Коли нападала ти, у тебе був такий вигляд, неначе ти благала її піддатися, не чинити опір. Коли нападали на тебе, ти була немов лялька для биття. Скільки ж ударів тобі дісталося. Після закінчення двобою вся спітніла, з розхристаним дзюдо-гі, ти знову вклонилася й пішла з татамі.

– Ти рада? – запитав я тебе в автомобілі. Ти не була рада, тільки виснажена. – Коли падала на татамі, тобі не було боляче, ні?

Неправда, тобі було боляче. Ти вся розчервонілася, дивилася на мене готова розплакатися й питала мене очима, нащо?

От, власне, нащо? У нас навкруги мир, нащо ці безглузді двобої? Щоб зміцнити тебе, щоб привчити до дисципліни. Я не зміцнив тебе, лише завдав тобі шкоди, відібрав твою силу. Замурував твій веселий настрій. Пробач мені.

Потім одного дня ти покинула дзюдо. Ми повернулися у вересні з моря після відпочинку, у тебе вже був оранжево-зелений пояс.

– Я більше не хочу туди ходити. Усе. Годі.

Я не став наполягати, дав тобі спокій, бо теж втомився від цього. Коли я проходив повз цей спортивний зал, у мене більше не виникав до нього інтерес. В одну мить були поховані моє захоплення дзюдо, моє безумство, мрії про нащадка-сина. Що за дурість, Анджеліно, буває в батьків, які примушують дітей робити те, що їм не хочеться, і які не вміють виховувати дітей. Крапка!

Це було питання часу. Час розпочав свою руйнівну роботу, сточуючи моє розкаяння, аж поки воно не перетворилися на порох. Узагалі, Італія зробила мені послугу, відчистивши моє життя від цих діткливих ускладнень. Вона не дала себе вдруге везти в лікарню, погребувавши цим елегантним «готелем». Моя провина була лише частковою, я обмежився тим, що я залишив її саму. У цьому вчинку крилося моє призвичаювання до підлоти.

Якось увечері мені зателефонував Манліо. Ми з ним пішли поїсти піцу, як двоє студентів, що випадково зустрілися знову.

– Ну, як справи в тієї дівчини?

– Усе гаразд.

– А в тебе?

За сусіднім столиком спиною до мене сидить білявка, вона курить, і я бачу лише білий дим, що піднімається над її волоссям, і обличчя чоловіка, який сидить перед нею й не зводить з неї очей. З його вигляду я намагаюсь уявити її.

– Не знаю, – відповів я, – от чекаю.

– Чого?

– Не знаю.

Я чекаю, поки ця жінка повернеться до мене, можливо, вона схожа на Італію.

Іноді я заїжджаю по неї на ринок. Тоді, коли вони закінчують торгувати, навколо неї завжди море зіпсованих квітів. Вона вітає мене, злегка киваючи, складає штабелями коробки, відносить вази з непроданими квітами у фургончик, припаркований за її прилавком і вкритий зеленою цератою. Я чекаю, поки вона закінчить свою роботу, стоячи в елегантному костюмі серед калюж. Італія скидає гумові чоботи й узуває свої черевики. Коли вона сідає до мене в машину, ми розмовляємо з нею без особливої радості, проте доброзичливо, як двоє друзів, що постраждали від одного лиха. Або, можливо, як батьки, які втратили дитину. Ми з нею справді два ветерани зі спільною раною, тож маємо бути обережними, добираючи слова.

– Ну, як твої справи?

– Усе добре, а твої?

– Ти втомилася?

– Ні, нічого.

Вона ніколи не буває втомленою, лише розтирає порепані від холоду руки. Вона неначе трохи підросла, у машині її чоло здається ще більшим, а от плечі вужчими. Вона ніколи повністю не спирається на спинку сидіння, весь час трохи нахиляється вперед, намагаючись тримати спину вертикально. Розглядає крізь вітрове скло світ, що не зміг нас захистити.

Ми ніби одужуємо й чекаємо, поки ще мине час, а тим часом транспорт рухається повз нас, а дні стають дедалі коротшими. Вогні вітрин віддзеркалюються в очах Італії, вона їм це дозволяє, навіть не помічаючи. Я більше до неї не торкався, не можна це робити з жінкою після аборту, треба дати їй спокій. І потім я жахаюся, коли уявляю собі її голою, жахаюся від думки, що в моїх руках опиниться її біль, який застоюється в неї всередині під її мокрим ганчір’ям. Вона дуже мерзне на ринку, ніс у неї червоний, укритий тріщинами. Витягує з кишені свою носову хусточку в шмарклях і сякається в неї. Я приніс їй вітаміни, вона мені за них подякувала, але я не впевнений, що вона їх вживає. Це ненормально, що час так спливає. Принаймні для нас. Ми не друзі. І ніколи ними не будемо. Ми стали коханцями ще до того, як познайомилися. Як несамовиті, ми обмінялися тілами. А тепер ця ввічливість, що встановилася між нами, здається такою дивною. Я дивлюся на неї й запитую себе, що в нас спільного з цими мертвими водами. Це не може закінчитися таким чином, без крику, без нічого. Якщо на нас має напасти якийсь демон, то нехай він нас спалить. Ну, не може так усе в нас закінчитися.