Маргарет Мадзантини - Не йди

– Тімо…

– Що?

– У мене на спині родимка дуже розрослася, я б хотіла, щоб ти на неї подивився.

Зараз третя година ранку, твоя мама спить. Її тіло, немов гора перед заходом сонця, темний силует, що не пропускає світла. Покинути її, може, і не так важко, як мені здається, треба лише одягнутися й піти. Тоді вона відокремиться від мене стіною, вона, її родина, друзі. Потім вона обґрунтує створення цієї стіни. На моєму місці вона б не побоялася це зробити, викинула б мене геть з балкона, як вона щойно викинула мішок зі сміттям.

Сіявся дрібний дощик, він лише трохи зволожував мій одяг, не роблячи його мокрим. Я закутався в плащ, гуляючи по місту, ішов без певної мети, я лише хотів, щоб ця ніч не обернулася проти мене. Я не відчував втоми, мені було легко йти. Я майже нічого не їв, і це майже нічого вже перетравилося. Вулиці були безлюдними й безмовними. Лише трохи пізніше я помітив, що ця безмовність не була абсолютною, асфальт потайки стогнав. Місто вночі схоже на світ, який покинули люди, він порожній, проте насичений їхньою присутністю. Когось кохають, когось покидають, на якомусь балконі скавулів собака, десь прокидається священик. А ось «швидка» везе хворого з його нагрітого ліжка в мою лікарню. А он повія повертається до себе, ноги в неї чорні, мов сутінки, а чоловік на неї не чекає, лежить собі нерухомо, немов гора, що викликає страх. Так само, як Ельза. Тому що уві сні всі люди схожі між собою, вони схожі для тих, хто не спить і знає, що не зможе заснути.

Я собі йшов далі, і все, що траплялося на моєму шляху, нагадувало мені Італію: дерева, які випромінювали сяйво, металеві силуети припаркованих автівок, зігнуті ліхтарі, що поринали у власне світло, навіть балкони й карнизи вгорі. Неначе її велетенське тіло панувало в усьому місті.

Я обійняв дерево. Несподівано я притулився до великого мокрого стовбура. Притискаючись до нього, я подумав, що вже давно не мав бажання це зробити, а зрозумів це лише зараз. Може, вона себе вбила й тому не відповідає на дзвінки. Її сіра долоня звісилася разом з її сірою рукою з ванни, у якій іржа роз’їла всю емаль… пластикову занавіску зірвано при останньому подиху. Уже мертва, вона думала про мене, бажала прийти до мене в обійми або прогнати мене востаннє. Ніч, вода вже захолонула. Вода, що була гарячою, щоб витікання крові з її розрізаних зап’ястків не було таким болячим. Вона скористалася своїм складаним ножиком або лезом бритви, яке я залишив? Дуже важливо, яке знаряддя вона вибере собі для самогубства, саме по собі це знаряддя є заповітом.

Раптом у темряві почувся крик. Я зашпортався й упав на мішок із лахміттям: це на землі спав якийсь чоловік. Він висунув голову зі свого брудного гнізда.

– У мене нічого немає!

Він захвилювався, загаласував, бо, мабуть, думав, що я мав намір його пограбувати, а що там у нього грабувати? Цю купу гнилого ганчір’я? Ті зуби, яких я не побачив, коли він роззявив рота, щоб з його горла вирвався хриплий лемент?

– Вибачте, це я перечепився й упав.

Боже, до чого я доторкнувся? Якими міазмами дихав? Від цього чоловіка страшенно смерділо, немов від розчавленого собаки, який валяється на узбіччі автостради. Від Італії теж смерділо, коли вона зрозуміла, що я її покидаю, що я не допомагатиму ані їй, ані дитині, що я запропоную їй гроші, ще раз… Я хочу втекти звідти, а насправді продовжую тиснути на цього чоловіка всім своїм тілом. Я так і лежав собі на його чорній шиї, на його волоссі, що затверділо, мов шкіра, і дихав. Вдихав його запах, що нагадував запах не заритого мертвого собаки.

Я намагався, Анджело, підчепити якусь інфекцію, яка б закинула мене в інше місце, у це болото між морем і містом, де жила єдина людина, яку я кохав по-справжньому. Цей нічний унтор не відійшов від мене. Навпаки, зараз він обіймав мене, а його обличчя в брудних зморшках шукало мене в ніші, де я сховався. Він знайшов мене й почав погладжувати моє обличчя, милосердий, немов священик, що відпускає гріхи вбивці. Чи я, доню, заслуговував на таке милосердя? У цьому темному закутку мене приймав якийсь сіромаха. На мокрій вулиці, де він мріяв і де тепер мріяв я теж, у запаху цвілі цього життя, де немає нічого, далеко від моєї квартири з паркетом і віскі. І моє кохання тепер було таким же безпритульним сиротою, кохання, яке було мені вкрай потрібне, коли доля змилостивиться над нами й подарує нам дитячу пляшечку з соскою.

– Хочеш випити?

Він дістав з-під картону, на якому лежав, пляшку з вином і простягнув її мені. Я випив, не думаючи про рот, яким він торкався пляшки, випив, бо думав про свого тата. Мій тато помер на вулиці, впавши серед людей, підковзнувшись біля ролетів якогось зачиненого магазина, тримаючись за горло, з якого виходило його життя.