Маргарет Мадзантини - Не йди

Отже, у тому кафе я дивився на неї, як дивляться на перехожих, на ті нікчемні тіла, що заповнюють собою весь світ з його вулицями та автобусами. Тіла, які я щодня розтинаю і в яких риюся, без будь-якої радості й співчуття. Своїм поглядом хірурга я пройшовся від її очей до руки, якою вона підпирала підборіддя, соромлячи її, відкриваючи на ній найменші недоліки: легенький пушок на підборідді, кривий мізинець, дві зморшки, що оперізують її шию. Вона повернулася у свою жалюгідну халупу, і я міг розглядати її без будь-чиєї присутності, обстежуючи кожну її недосконалість. До мене знов дійшов її важкий подих… він походив зі змученого тіла, немов подих хворого, який відходить від анестезії.

Телефон не був вимкнутий, він працював, мені це підтвердив оператор металевим голосом, але вона не відповідала. Можливо, вона була вдома, їй було байдуже, що телефон дзвонить біля її скрученого тіла, що його дзенькіт проникає всередину, заколисуючи в монотонній переривчастості, викликаючи тремтіння. Це був єдиний спосіб, яким я міг повідомити, що я її не полишив. Тож я до вечора надзвонював, думаючи, що таким чином балакаю з нею.

З лікарні я вийшов виснаженим, сів у машину й поїхав додому, кілька разів я пролітав на світлофорах, не чекаючи на зелене світло. Я проковтував вулицю за вулицею, потоки світла з жалюгідним виглядом, що зустрічали мене своїми розширеними очима… Мабуть, я вже ніколи не звільнюся від неї, думки про неї переслідуватимуть мене й надалі. Італія пригнічувала мене, підрізала крила моїх намірів. Її голос гупав молотом по моїх скронях. Здавалося, вона була весь час поруч, що я аж озирався, шукаючи її. Якби вона була тут, на цьому стільці, у своїй потертій камізельці, зі своїми білими руками, помережаними синіми венами, та згаслими очима, мабуть, мені було б легше її забути.

Нора обняла мене, я відчув, як її червона помада розмазалася в мене по щоці. Вони з Дуїліо заїхали до нас на вечерю, і вечеря вже розпочалася.

– Вітаю майбутнього тата!

– Дякую.

– Чудова новина!

– Я піду помию руки.

Нора кидає білий пакет у веленевому папері з протилежного краю столу. Ельза, не очікуючи цього, не змогла його упіймати, і пакет опиняється в соусі для тунця. Вона підбирає його й вичищає серветкою.

– Мамо, я ж тобі казала, що не треба.

– Це лише маленьке побажання щастя. Перша сорочечка має бути новою й шовковою, запам’ятайте це.

Ельза розгортає пакет і передає його мені.

– Тримай. Ти радий? У нас нова сорочечка.

Вона сміється, але я знаю, що її це дратує. Вона не хоче брати подарунки для дитини, ще надто рано. Сорочка – це хустинка з двома великими дірками, я вставив у них свої пальці. На столі закінчилася вода, я йду наповнити глечик. Я відкриваю кран, і вода заглушає голоси в кімнаті. Родичі бесідують, жестикулюють, підморгують одне одному. Для мене вони всі за склом, за тим самим матовим склом, яким я відокремлююся від світу, коли він мені не потрібен, а я не потрібен йому. Ельза говорить зі своїм татом, торкається його плеча. Я бачу лише її, бачу оточену парою, бачу її дуже добре. Вона знову в центрі світу, зникла крихкість того вечора. Минуло лише кілька днів, а вже немає тієї раптової й такої зворушливої невпевненості. Вона повернулася сильною й невтомною, а тепер ще й трохи таємничою. І очі, якими вона на мене дивиться, ті самі, вони поверхово співчутливі, але внутрішньо порожні. Я їй більше не потрібен.

Я повертаюся з глечиком і наливаю всім води.

– Вибачте, – кажу їм й виходжу з кімнати. Я навіть не став зачиняти двері, я так поспішаю подзвонити їй знову.

Її немає, немає навіть увечері. Я поклав слухавку разом зі своєю самотністю, яку відчуваю всюди: у своїй важкій руці, у вусі, у тиші мого кабінету. Я сидів у темряві, Норин силует з’явився у дверному дзеркалі, немов ворона. Світло в коридорі ледве її освітлювало, вона дивилася на мене в темряві. Дивилася не довго, але за цей проміжок часу в мене з’явилося відчуття, що вона про щось здогадується. І не через те, що я був сам у темряві зі слухавкою в руці, вона здогадалася про моє подвійне життя, а через моє тіло, що стало відмінним від того, яке вона бачила за столом. Похилені, немов зламані плечі, спаленілий погляд… я був далеко від себе самого. Несподівано ми опинилися з нею тільки вдвох, начебто випадково (вона піднялася за сигаретами, які забула в сумці, що лежала при вході). Це дивно, Анджело, але іноді люди, від яких цього важко очікувати, можуть розпізнавати нас. Вона зайшла до мене в сутінки.