Маргарет Мадзантини - Не йди

– Облиш мене, у мене все гаразд!

Вона відштовхнула мою руку. Я більше не був її чоловіком. Моя рука була вже для неї чужою. Її обличчя знову мало скам’янілий вигляд, на якому не було жодного з незчисленних виразів, які я так добре знав. Попелясте світло світанку вже увійшло в її вуха, ковзнуло по її нарум’янених щоках. Хоч вона й стояла переді мною, та вже занурилась у своє життя. Чужа, незнайома, немов та мокра рука, що віддає нам решту на базарі.

– Ну, я піду.

– Я піду з тобою.

– Не треба.

Я усівся на бордюрі хідника, а вона пішла, я не дивився на неї, охопивши голову руками. І так я сидів, аж доки не стихло цокотіння її підборів, і навіть після того, коли вже настала тиша. Даремно тоді дзвонив телефон у неї вдома. Вона тоді була лише за кілька метрів від своєї халупи, у хиткому житловому трейлері, дозволила якійсь відьмі колупатися в себе всередині гачком, і, можливо, це була та сама, що навчала її читати майбутнє по руці. І врешті стискала зубами якусь ганчірку, щоб не кричати.

Чому я все це тобі розповідаю? У мене немає відповіді на це питання. Одна з моїх точних, коротких, «хірургічних», як ти їх називаєш, відповідей, це – кровотеча життя, що б’є в скроні. Як гематома у твоїй черепній коробці. Тепер я знаю, Анджело, це ти мені робиш операцію.

Я не прошу в тебе пробачення, не хочу скористатися тією мандрівкою, у яку ти зараз вирушила. Повір мені, я сам себе осудив багато років тому, сидячи на цьому хідникові. І це був вердикт, що не підлягає оскарженню, він залишається на всі часи, як надгробний камінь. Я винний, мої руки це знають.

Якби ти знала, скільки разів я пробував уявити цю так і ненароджену дитину. Я бачив, як він росте разом із тобою, цей нещасний близнюк. Я намагався поховати його, та даремно. Він повертався, коли йому заманеться, він ішов разом зі мною, ставав частиною моїх старіючих кісток. Він повертався в безволосих дітях, що лежали у відділенні дитячої онкології, у їжакові, якого я переїхав на польовій дорозі. Він повертався в усіх обрáзах, що я тобі завдавав.

Ти пам’ятаєш школу дзюдо? Ти не хотіла туди ходити, але я тебе примусив, у свій спосіб: мовчанням, німими закидами, які спершу тебе засмучували, а потім досягли свого. Я ходив навколо старого спортивного залу, зі старим спортивним знаряддям, зі старими тренерами, із боксерською грушею та відклеєним лінолеумом. Виходив з машини, нюхав піт, що збігав з облич борців, брав брошурки з розкладом тренувань. Ну що тобі, Анджело, на це сказати? Це – стара історія. Коли я був ще хлопчиком, мені хотілося стати чемпіоном в одному з видів бойових мистецтв, забратися вночі в один із таких спортивних залів, де ходять у спортивній формі, у всіх великі м’язи й суворі обличчя, і навчитися цього мистецтва, не скидаючи піджака й окулярів, набратися справжньої невидимої сили. А потім два рухи – і твій супротивник уже лежить, будь-хто: якийсь колега чи отой кремезний санітар, на котрого й дивитися страшно. Мрії підлотної людини, млявої дитини. Можна так сказати. І це правда, так воно й було. Був цей набір почуттів трішки мерзенних і трішки патетичних, проте було й інше. Було ще й невисловлене бажання зламати тебе, зробити тобі яку-небудь капость, бо це моє капосне життя переходило на твої плечі. І були всі передумови зробити це відкрито. Це був пристойний вид спорту, навіть твоя мама не знайшла заперечень моєму батьківському погляду на це. Звичайно, ще треба було враховувати тебе, а ти хотіла на заняття з танців, ти бігала по квартирі навшпиньках з маминою хусткою навколо талії. Ти, Анджело, хотіла танцювати. Але ти була надто високою для танців. Ти підходила для дзюдо. Це добрий від спорту, казав я, він дисциплінує дух. У ньому треба бути чесним, поважати боротьбу, товаришів: як хлопчиків, так і дівчаток. Я взяв тебе за руку, купив тобі спортивне взуття й відвів у цей спортивний зал, що був на цокольному поверсі.

І ось ти вже в дзюдо-гі з поясом на талії. Боротьба не приносила тобі радості, і лише бажання не бути покладеною на лопатки змушувало тебе чинити опір. Ти боролася заради мене, адже я приходив подивитися на тебе. Ти боролася, щоб не виходити більше на татамі, щоб не діставати копняків під зад і не чути грізного голосу тренера, який кричав, щоб ти піднімалася, ти плакала. Тобі не подобався твій дзюдо-гі, він був для тебе немов щільний мішок. Тобі хотілося носити пачку, пуанти, відчувати себе легкою. А доводилося стояти перед твоєю супротивницею, яка постійно тебе перемагала, вона була сильною, із зав’язаним волоссям, що нагадувало кінський хвіст, воно вихлялося в повітрі, немов нагайка. Вона була сильною і спритною, а ти худенькою й незграбною. Я давав тобі поради: