Маргарет Мадзантини - Не йди

Може, буде достатньо змінити обстановку. Її будиночок лякає мене: це попелясте покривало, голий камін, її сліпий собака, мавпа на постері з пляшечкою для немовлят у лапах немов глузує з нас. Якось я запитав, чи вона не хотіла б побути зі мною вдвох у готелі.

– Щоб не бути весь час посеред дорожнього руху, – пояснив я.

Отже, ми опинилися в номері, який нас ніколи не бачив. Гарний номер у центрі міста з такими ж важкими шовковими портьєрами, як і шпалери на стінах. Вона навіть не роззирнулася, кинула сумку на ліжко й одразу пішла до вікна. Підняла руку, щоб відсунути портьєру. Я запитав у неї, чи не хоче вона щось поїсти або випити, вона відмовилась. Я пішов у ванну помити руки, а коли повернувся, вона так і стояла перед вікном, дивлячись на вулицю.

– Тут дуже високо, – сказала вона, почувши моє наближення, – на якому ми поверсі?

– На десятому.

Волосся в неї було підібране. Я підійшов до неї і, заплющивши очі, поцілував розкритими губами. Скільки ж часу я її так не цілував? Я вже запитував себе, як я міг відмовитися від неї на так довго. Її тепле тіло знову було поряд зі мною в цьому незнайомому номері, який допоможе нам усе забути.

Зараз вона відчує мої вологі губи. Спочатку їй буде важко до цього звикнути, але потім вона знову стане моєю, як це було завжди. Вона не може відмовитися від мене, вона мені сама про це казала. Вона опускає руку, і портьєра закриває від нас денне місто. Тож я починаю роздягати її, притискаючи до цієї важкої й нерухомої тканини. Я знімаю з неї жакет, вона цього не зробила сама. Це якийсь миршавий, вицвілий жакет з дешевої вовни, дуже легкий і, здається, поцвілий. Я торкаюся її грудей, цих маленьких обвислих грудей, які мені так подобаються.

Вона не пручається, каже:

– Коханий, коханий мій, – і притискається до мене.

Я беру її за руку й веду до ліжка, я хочу, щоб їй було зручно, щоб вона відпочила. Знімаю з неї черевики. На ній колготи з грубої нейлонової тканини, потім розтираю їй ноги й ступні, вони в неї тонкі, як у манекена. Вона знімає спідницю, обережно складає її й вішає на латунну спинку ліжка. Те саме вона робить і з блузкою. Її рухи повільні, вона намагається затягнути час, відстрочити момент інтиму.

Я роздягаюся квапливо, жбурляю свій одяг на підлогу. Користаюся тим, що вона на мене не дивиться, бо тепер я її соромлюся. Вона скидає покривало зі своєї половини ліжка, лягає й натягує на себе ковдру. Я лягаю поруч у це ще не розігріте ліжко. Вона лежить, витягнувши руки, я кладу свою ногу на її, але вона зісковзує, бо Італія не зняла колготи.

– Ми не повинні себе змушувати…

– Я знаю.

Яким же я несподівано став люб’язним коханцем. Яким смішним я, напевно, здаюся! У неї не було жодного бажання роздягатися. Вона б охоче залишилася стояти там, перед цією портьєрою, яка щойно закрилася, щоб дивитися на світ згори й запитувати себе, чи є десь у ньому місце для неї? Коли я беру її, вона тихенько здригається, а потім дозволяє мені рухатися туди-сюди в абсолютному мовчанні. Я зарився обличчям у її волосся, бо не можу дивитися на неї, боюся зустріти її апатичні очі. Я починаю голосно стогнати, сподіваючись, що вона зласкавиться наді мною й робитиме те саме. Проте нічого не відбувається. Ми так і не злетіли до небес, залишилися на землі. Очі в мене налилися кров’ю, а в рот залізло її волосся. Мені не вдається забутися, я все бачу і чую. Тихе гудіння в барі-холодильнику та від аератора, який я не вимкнув разом зі світлом у ванній кімнаті. Шум від моєї плоті, що рухається в ній, оце насправді жахливе. Італії немає, її плоть порожня. Я тисну на неї своїм мертвим коханням. Наше злягання схоже на похорон. Я відчуваю, як моє спітніле тіло тисне на її скелет. Вона більше мене не хоче, вона більше не хоче нічого. Її тіло – це прохід, що закривається. Зараз я розумію, що я, Анджело, утратив все, бо все те, чого я хочу, тепер лежить бездиханне в моїх обіймах. Я відриваю свої груди від неї і вдивляюся в її обличчя. Її залиті сльозами очі рухаються, немов дві рибки в дуже вузькій протоці. Вона плаче, це єдине, що вона хотіла зробити, починаючи з тієї миті, як ми ввійшли в цей готельний номер. Мій зів’ялий член швидко висковзує з неї, немов миша, яка перебігає вночі вулицю.

Я продовжую мовчки лежати біля неї, поки її плач стає не таким надривним і поволі стихає. Під самою стелею висить плафон з білого матового скла, він немов сліпе око дивиться на нас, не переймаючись нами.

– Тобі, мабуть, ніяк не вдається не думати про це?