Маргарет Мадзантини - Не йди

Коли ми виходили з номера і моя рука потягнулася вимкнути світло, Італія обернулася, щоб востаннє глянути на той чорний вир, який закривався за нашими спинами. Ми думали одне й те ж: як жаль, яку чудову можливість ми втратили!

Вони майже впоралися. Аспіратором витягнули кров, що розлилася у твоїй голові, канюля [12] Канюля – порожниста трубка з тупим кінцем, що застосовується для введення в організм лікарських або рентгеноконтрастних речовин. заповнилася червоною рідиною. Тобі вводять фізіологічний розчин.

Манліо сидить напроти мене. Він щойно приїхав. Обійняв мене, спробував заплакати, але йому це не вдалося, а зараз не відриває мобільний від вуха. Він розлютувався на когось із летовища. Рейс, яким летить твоя мама, дещо затримується, а Манліо наполягає, щоб йому повідомили точний час прибуття, він сперечається все голосніше й голосніше. Розлютуватися на якогось диспетчера через дрібницю – це його спосіб мені допомогти. Мобільний телефон у його руці ще гарячий, він не може його відкласти, хотів би зателефонувати знову, та не знає кому. Манліо боїться залишатися зі мною наодинці, у цьому мовчанні. Ти знаєш, він звик розпікати обстановку так, як розпалює свої сигари. Він нервує, з шумом видихає повітря, похнюпив носа й опустив очі, він у клітці. Замкнений у клітці разом зі своїм найкращим другом у найгірший день мого життя. Я дивлюсь на нього й не розумію його, думаю про вислів, який побачив на плакаті: як можна побачити дно ріки, не припинивши каламутити воду?

– Вибач, я зателефоную Бембі.

Він підходить до вікна, повертається спиною й починає щось бурчати у слухавку. Не хоче, щоб я почув. Я бачу його зад, минулого місяця йому виповнилося п’ятдесят сім. Він став зовсім огрядним.

Тон його голосу одразу змінився після того, як він прокашлявся. Він балакає з дівчатками-близнючками, «Плювочки», як ти, Анджело, їх називаєш. Вони такі білесенькі, гарнесенькі й антипатичнесенькі. Вони зовсім на нього не схожі. Манліо чорнявий присадкуватий і, безперечно, симпатичний. Вони схожі на свою матір, на Бембі. Вона венеційка, із зовнішністю манекена й характером упертої селянки. Вона змусила його залишити місто й переїхати до великого маєтку з конями, ланями й оливковими деревами, де її, одягнену в костюм для верхової їзди, разом із її доньками у клітчастих спідничках й сорочках з грубого полотна фотографують для журналів кантрі перед стайнями. Там вони виробляють олію холодного пресування, розливають її в невеличкі скляні пляшечки й експортують в Америку. На цьому вони заробляють купу грошей. Бембі – прихильниця здорового способу життя. Манліо – навпаки, шанувальник смаженого та міського ґвалту, а ввечері летить по автостраді зі швидкістю сто дев’яносто кілометрів, щоб вчасно потрапити у свій будинок, обвішаний качанами кукурудзи й жмутиками лаванди. Він не любить природу з її тишею. Звичайно, у нього там є басейн, зі спеціально спроектованими сходами та штучними скелями. Але його дратує той басейн із шумом мотору на дні. Такий же невблаганний, як і його молода дружина. Він шкодує за Мартіною, лялькою на пружині. При кожній нагоді, що йому випадає, коли летить на конгреси, що відбуваються все частіше, він зупиняється в Женеві й відвідує її антикварну крамничку з нескінченними маленькими порцеляновими статуетками, які нагадують її саму. Вона самотня, старезна й щаслива. Він виписує їй банківські чеки, хоче купити їй усе, каже:

– Мені хочеться тобі допомогти.

Але вона посміхається, розриває ці чеки в нього перед самісіньким носом й відповідає:

– Дякую, Манліó, але не треба.

Коли вона його так називає, роблячи наголос на останньому складі, він аж шаленіє від щастя. І хтозна, можливо, у літаку під час перельоту над океаном, коли ховає очі під маскою, він плаче.

Манліо знову поклав мобільний телефон у кишеню, почухав собі яйця. Згасла сигара ще стирчить у нього між чорних губ. Він тебе обожнює, бо завжди вважав своєю ідеальною донечкою.

– Я поїду на летовище по Ельзу, побачимося пізніше.

Я вже не стукав їй у двері, відривав ключ від задубілої жуйки, відчиняв їх і входив. Вона лежала в ліжку, а поряд із нею собака. Кревалькоре хоч голову підводив, вона не робила навіть цього. Ноги підігнула під себе, погляд відсутній.

– А, це ти, – тільки й мовила.

На кухні не було нічого. Я виходив їй що-небудь купити. Повернувшись, я перш за все вимивав собачу миску й висипав туди корм з коробки. Я їй ще раніше купив пічку, але вона її ніколи не вмикала. Відшторював вікна, щоб хоч трохи сонячного світла пробилося всередину. У кімнаті стояв затхлий запах хворої жінки. Я повертався до неї без будь-якого бажання, зі стомленою спиною. Повертався, бо не знав, куди себе діти.