Маргарет Мадзантини - Не йди

Перш ніж піти від нього, я дав йому гроші, усі, що мав при собі, засунув пальці в гаманець і витягнув звідти все. Він їх узяв, як бере звичайний безхатченко. Заховав гроші в лахміття, побоюючись, що я передумаю. І не відводив від мене недовірливого погляду, аж доки я не зник за рогом.

Сутінки посвітліли, дрібненький, проте нескінченний дощик відмив їх. Я їхав у півтемряві, час від часу якийсь зустрічний автомобіль осліплював мене фарами. На зупинці стояли під маленькими парасольками дві монашки-філіппінки, відкривався якийсь бар, біля ще замкненого кіоску лежав стос мокрих газет. Я повернувся втомлений, виснажений цією ніччю, переповненою подіями та безсонням. Зараз я посплю в її обіймах. І лише пізніше ми будемо думати про наше майбутнє. Цю довгу ніч я вів бій з самим собою. Не треба буде нічого казати, лише тихенько обійняти її. Я вийшов з автівки, щоки в мене розчервонілися від тепла в салоні. Вулиці були сухими в сірому світлі, де вже можна було чітко бачити всі предмети, а може, тут дощу й не було. Відсутність тут дощу, який переслідував мене цілу ніч, здавалася підтвердженням того, що бій уже справді скінчено. Італія, напевно, чекала на мене, а в неї сухо й затишно.

Я вже був на середині другого маршу сходів, коли почув унизу гул ліфта, що спускався на перший поверх, потім цокотіння жіночих підборів, яке переходило з під’їзду в арку. Я збіг униз і побачив її спину.

– Італіє!

Я наздогнав її, коли вона вже завертала за ріг, навіть не став на неї дивитися, а просто обійняв. Вона не опиралася, а так і стояла, не піднімаючи рук. Притиснулась обличчям до мого плеча, я бачив, як її рука висить уздовж стегна. Зараз вона піднесе її, зараз покладе мені руки на плечі й обійматиме мене так саме, як я її, ноги в неї підкосяться, але я її підхоплю. Але вона не поворухнулася, так нерухомо й стояла, поки в мене відновився подих і я став відчувати биття її серця, спокійне й розмірене. Вона була теплою, вона була живою. Усе інше не мало значення. Достатньо буде трохи пестощів, і вона знову буде моєю. Я добре її знав, вона дозволяла мені кохати її без зайвих проявів гордості. Я відступив крок, щоб подивитися на неї.

– Куди ти йшла?

– На базар, де продають квіти.

– Куди?

– Я там працюю.

– І давно?

– Ні, недавно.

У темних тінях макіяжу її сірі очі були схожі на камінчики, а обличчя виглядало старішим. А от я зараз мав лише бажання володіти нею.

– Ну, як ти?

– Добре.

Я поклав їй свою долоню на живіт:

– А він… як там він?

Вона, Анджело, не відповіла нічого. Зараз я відчував тягар цієї арки на наших плечах і холоду, що просочувався всередину крізь мокрий одяг. Я взяв її долоні, щоб піднести разом з моїми до її живота, що дихав під її надто легким одягом для цієї вже холодної пори року, для цього світанку без сонця. Вона дозволила мені підняти її руки без особливого бажання, вони були немов два листки, вимащені в багнюці. Я раптом згадав той червоний листочок, що першим упав восени на вітрове скло мого автомобіля, перед лікарнею.

– Я зробила аборт.

Я подивився в її ясні й апатичні очі й похитав головою, точніше це моє серце хитало нею.

– Це неправда… – Я схопив її за плечі, труснув її, тоді я був готовий її вбити. – Коли ти це зробила?

– Зробила.

Вона не виглядала сумною, лише дивилася на мене, співчуваючи, кам’яними очима.

– Чому ти мені про це не сказала? Чому ти мене не знайшла? Я ж хотів його, я справді його хотів…

– Ти б завтра передумав.

Тепер вона мене покине, тепер я її втратив, тепер, коли пульс мого життя вже не бився в ній. У відчаї я почав осипати її поцілунками, що падали, немов град, на її апатичне обличчя. Та нічого, у нас будуть інші діти. Ми зробимо їх завтра, ні, зараз. Зараз підемо кохатися на цьому синельному покривалі, я притисну її до себе й вона знову завагітніє. Ми поїдемо з нею в Сомалі, і в нашому домі буде повно дітей, діти в колисках, у гамаках, у рушниках…

Але ми тепер, Анджело, уже були немов ті двійко закоханих на розірваній навпіл фотографії, що розділила їх і вони втратили одне одного. А зараз Італія піде підрізати стеблини й продавати квіти казна-кому. Тому, хто поспішає на побачення, тому, хто йде на цвинтар, тому, у кого щойно народилася дитина.

– А де ти зробила аборт?

– У циганів.

– Ти збожеволіла… Тобі треба поїхати в лікарню.

– Мені не подобаються твої лікарні.

Тобі не подобаються хірурги, подумав я й схопив її за зап’ястя.

– Ти повинна поїхати зі мною!