Маргарет Мадзантини - Не йди

Удома Ельза балакала з Рафаеллою, сидячи на дивані, я почув їхні голоси, ставлячи сумку на місце. Рафаелла піднялася й міцно притиснула мене до свого м’ясистого тіла, я теж обіймаю її, але більш стримано. Вона боса, краєм ока я бачу її туфлі на килимі.

– Я така рада, така рада, тепер я нарешті стану тіткою!

Вона аж тремтить, сповнена емоціями, обіймаючи мене, а я лише дивлюся на її розтоптані туфлі.

– Добраніч.

– Ти вже йдеш спати?

– Завтра мені потрібно дуже рано встати.

Ельза підставляє мені для поцілунку свою теплу щічку над спинкою дивана, я ледве торкаюся її. Рафаелла дивиться на мене своїми круглими дитячими очима:

– Ти не заперечуєш, якщо ми ще побалакаємо?

Та балакай, скільки тобі завгодно, Рафаелло, дай своєму серцю надихатися, поки воно ще живе. Ми всі подорожуємо на возі без коліс.

Наступного дня я був уже в літаку, вирушав на конгрес, подорож на одну добу туди й назад. Манліо сидить поряд зі мною, своєю рукою він займає мій простір на підлокітнику. Чути запах його лосьйону після гоління. Моє місце поряд з ілюмінатором, я дивлюся на біле крило літака на тлі сірої злітної смуги. Літак ще стоїть. Тут, на землі, немає нічого особливого, повітря забруднене й важке, але над хмарами, напевно, буде сонце. Повз нас проходить стюардеса з газетами для пасажирів. Манліо розглядає її сідниці. Після зльоту я вип’ю каву, філіжаночку «бочкової кави», як її називає Манліо. Я мушу вийти звідси. Цей літак впаде. Я мушу вийти з нього, я не хочу розлетітися на шматки поряд із Манліо з філіжанкою «бочкової кави» в руці. Мені зле, я пітнію, серце ось-ось вирветься з грудей, рука заніміла. Ні, я помру від інфаркту, стоячи в цьому крихітному туалеті, де дрижить металевий унітаз, а над мийницею теліпаються гігієнічні серветки. Я піднімаюсь.

– Ти куди зібрався?

– Я вийду.

– Що ти мелеш?

Двері літака вже зачинені, почалося вирулювання до злітної смуги. Мене зупиняє стюардеса:

– Вибачте, синьйоре, ви куди?

– Я мушу вийти, мені зле.

– Я зараз покличу до вас лікаря.

– Я сам лікар. Мені зле, дайте мені вийти.

Напевно, у мене ще той вигляд, і дівчина в уніформі з зачесаним назад світлим волоссям та з маленьким наївним носиком починає задкувати, вона заходить у кабіну пілотів. Я поперся за нею. Двоє чоловіків у білих сорочках з короткими рукавами обертаються й дивляться на мене.

– Я – лікар. У мене передінфарктний стан. Відчиніть двері.

Трап знову під’їжджає до літака, двері відчиняються. Повітря, нарешті свіже повітря, я збігаю по трапу. Манліо біжить за мною.

Стюардеса йому кричить:

– А ви що, теж сходите?

Манліо підносить руки, вітер надуває його піджак, немов бульку.

– Я – його колега.

Тепер ми знову стоїмо на асфальті. Представник пасажирської служби летовища забирає нас на маленькому автомобілі й везе до залу відльотів. Я не кажу ані слова, схрестив руки на грудях і сиджу, зціпивши зуби. Моє серце вже повернулося на своє місце. Манліо надіває сонячні окуляри, хоча сонця й немає. Ми виходимо з машини.

– Можна тебе запитати, що сталося?

Я примушую себе всміхнутися:

– Я врятував тобі життя.

– Ти хочеш сказати, що він впаде.

– Ні, тепер він уже не впаде. З літака, який має впасти, вийти не можна.

– Обісрався?

– Авжеж.

– Я теж.

Сміємося й ідемо в бар випити справжньої кави, а конгрес пройде без нас.

– Та, хрін із ними, – каже Манліо.

Він любить те, що не передбачено програмою. Він стоїть тут, і я йому кажу. Розповідаю йому все. Щоки в мене відвислі, я стою, похнюпивши носа, над порожньою філіжанкою й колупаюся в ній ложечкою. У барі на летовищі серед людей, які жують тартинки, пильнуючи за своїми речами, я виливаю на нього море емоцій, забаганок, як колишній юнак, що втюрився по самі вуха. І мені неважливо, що Манліо не дуже підходить на роль слухача, у мене є потреба розповісти про це кому завгодно, а він тут, стоїть поруч і дивиться своїми кабанячими оченятами. Ми друзі, друзі через якесь непорозуміння, і ми обидва це знаємо, проте тут, перед металевою стійкою з порожніми філіжанками, настав момент, що нас зближує.

– Але хто вона?

– Ти її бачив.

– Я її бачив?

– Одного вечора під час конгресу онкологів, вона сиділа за столиком неподалік від нашого…

Він хитає головою:

– Щось я її не пам’ятаю.

Люди проходять повз нас, Манліо закурив сигарету, хоча тут курити заборонено. Я дивлюся перед собою й розповідаю це йому, самому собі, цьому незнайомому людському потоку, що тече переді мною. Я кажу це, бо в мене є потреба це сказати: