Маргарет Мадзантини - Не йди

– Пульс повертається… є сигнал, – чути голос Ади.

Знову можна побачити сигнал биття твого серця в цьому бісовому моніторі.

Зараз тобі роблять внутрішньосерцеву ін’єкцію, Ада тисне на поршень. Руки в мене тремтять, я не в змозі зупинити їхнє тремтіння. Я весь мокрий, пробую дихати, хапаю ротом повітря, а тим часом усі навколо мене теж починають дихати.

– Дофамін у вену!

– Усе, повертається до норми.

З поверненням тебе, янголе, ти знову з нами в цьому світі.

Альфредо дивиться на мене, намагається всміхнутися, але може сказати лише:

– Вона пожартувала… це вона з нами пожартувала.

– Це селезінка, це вона кровоточила…

Я не став дивитися на діру у твоїй голові, я побачив лише світлу смугу твоєї поголеної шкіри, але не став заглядати всередину. Альфредо продовжує оперувати, я виходжу. Я спітнів, у мене все дрижить, стою немов у темряві, зараз знепритомнію.

Я дивився на хворих під час обходу, шукаючи в палатах вільне ліжко. Так, мені б дуже хотілося забратися в один з таких білих прорізів і чекати там, щоб хтось підійшов і почав турбуватися про мене. Термометр під пахву, запечене яблучко та піжама, у якій я сховаюся від усього світу.

Я хотів сказати Італії правду, а замість того лише притиснув її до себе й заплющив очі. Обличчя в неї було, як у вагітної кішки, на якому можна було побачити, як її нудить, я не міг її лякати. Ми почали кохатися, і вже після цього я помітив, що кохав її, немов уже втратив назавжди. Я не хотів відсуватися від неї й залишався крихіткою в ній, так і залишався, поки нам не стало холодно. У будинку вже стало зимно, а старий плед, що лежав на синельному покривалі, не міг нас зігріти. Собака, згорнувшись калачиком, лежав на краю ліжка, коло наших ніг. Стиснута вагою мого тіла, Італія запитала:

– За що ти мене кохаєш?

– За те, що ти – це ти.

Вона взяла мою руку й поклала собі на живіт. Мені стало важко, я немов занурився у свої сумні думки. Італія надто добре мене знала, щоб нічого не помітити.

– Що з тобою?

– Трохи морозить.

Вона принесла мені склянку з водою, у якій розчинявся аспірин.

У неї неначе з’явилося передчуття, але вона його квапливо прогнала. Вагітність подарувала їй несміливу віру в прийдешнє. Уперше її погляд відірвався від теперішнього й насмілився зазирнути в майбутнє. Це я примусив їй підняти голову, щоб побачити той радісний обрій, на який вона навіть соромилася й розраховувати.

Твоя мама була зараз у лікарні, вона приїхала до мене об одинадцятій, ми зайшли з нею щось випити в барі. Манліо та інші колеги-лікарі стоять навколо неї, вони знають про її вагітність і засипають її компліментами, які вона приймає з усмішкою й від яких на її щоках з’являються ямочки, вона вся сяє. Вона приїхала на ехографію, це її перше таке обстеження з початку вагітності. Вона, моя дружина, іде сходами поряд зі мною, на ній вишуканий темно-сірий костюм. Манліо йде за нами, жартує, він мені заздрить. Ельза така гарна в цьому смутному сизуватому коридорі серед хворих, що прогулюються в піжамах, вона нагадує відому акторку під час доброчинного візиту. А я, блідий, пригнічений, такий схожий на це місце, де тягнеться моє існування, ховаюся за нею, немов дитина за матір’ю.

Вона піднімає блузку, спускає спідницю. Тепер на її голий животик Манліо вичавив трохи гелю.

– Відчуваєш холод?

– Трішки.

Вона сміється. Можливо, Ельза зараз дуже нервує й не хоче, щоб хтось побачив, як він зондом водить по її шкірі. Я стою поряд і чекаю. Манліо проводить зондом під її пупком, щоб знайти в матці місце, до якого приліпився ембріон. Я вже не знаю, Анджело, про що й думав, я цього не пам’ятаю, але, можливо, сподівався, що там немає нічого. Обличчя у твоєї мами було суворим, вона уважно стежить за зображенням у моніторі, напруживши шию, боїться не побачити те, про що мріяла. І тут з’являєшся ти, Анджело, такий собі морський коник із білою крапочкою, що то наближалася, то віддалялася. Це – твоє серце.

Так я вперше побачив тебе. Коли монітор вимкнули, я помітив, що у твоєї мами на очах були сльози, вона опустила голову на подушку й стала важко дихати. Я не відводив очей від цього чорного екрана, але тебе там уже не було. Я подумав про Італію. У неї теж у череві був такий морський коник. Але для нього не було місця в моніторі, його доля була залишатися в чорноті.

Увечері я дійшов пішки до того гастроному, де зазвичай їв рисові зрази. Я вечеряв, дивлячись телевізор, що висів там на стіні, але нічого не чув через гомін відвідувачів. Це були звичайні люди, які стояли на килимі з тирси й на засмальцьованих паперових серветках. Поївши, я вийшов на вулицю, безсилий, занурений у свої думки, продираючись крізь темряву. Магазини позачинялися, і місто вже збиралося відпочивати. Я зайшов у телефонну кабінку, слухавка висіла відірвана від дроту, що теліпався, мов хвіст. Я сказав собі, що зателефоную з наступної кабінки, але вже більше не зупинявся й попрямував додому.