Маргарет Мадзантини - Не йди

Люди на вулиці проходять, торкаючись нас. Вони не знають, які ми закохані. Вони не знають, що вона вагітна. Випадково ми опинилися перед тим будинком, у якому я мешкав. Ми вийшли з якоїсь вулички, що веде вниз, там на розі від печі розходиться приємний запах піци. Я подумав, що ми з’їмо по шматочку, і ось ми вже перед моїм будинком.

– Я тут жив до шістнадцяти років, на третьому поверсі, моїх вікон ти не побачиш, вони виходять у двір, хоча, чекай…

Ми переступили через низенький цегляний парканчик і опинилися у внутрішньому дворику.

– Ось воно, ось моє вікно.

– Зайдімо, – запропонувала Італія.

– Ні…

– Там є консьєрж у службовій кімнаті при вході, запитаймо в нього. Тобі відчинять, не може бути, щоб тобі не відчинили.

Саме вона й потягнула мене до дверей під’їзду. Нам відчинила дівчина, але я не дивлюся на неї, дивлюся їй за спину. Вона дозволяє нам зайти. Там навіть уже стін немає, є велика кімната з темним паркетом, у кінці стоїть металева книжкова шафа, є білий диван і телевізор на підлозі. Дівчина гарна, така ж сучасна, як і її квартира. Вона та Італія немов собаки різних порід. Я нічого не впізнаю й усміхаюся.

– Може, ви щось вип’єте, будете чай?

Я похитав головою, Італія теж похитала, але менш упевнено. Вона б, можливо, і залишилася, щоб подивитися на цю молоду жінку, таку вишукану, з чорним, як нафта, волоссям. Ручки на вікнах залишилися ті самі…

– Так, рами ми залишили.

Дівчина мешкає тут менше року.

– Раніше тут жило якесь подружжя, але потім вони роз’їхалися. Я купила квартиру за непогану ціну.

Я підходжу до віконної ручки й торкаюся її. У мене за спиною немає нічого, що я пам’ятаю, нічого. Отже, тепер я знаю, що мої спогади – в місці, якого вже не існує, його стерли з земної поверхні, і оці чотири кімнати, ця ванна, ця кухня житимуть лише в мені. Усього того, що здавалося незмінним, тепер немає. На попіл перетворився унітаз, тарілки, ліжка. Від нашого перебування не залишилося й сліду, запах від нашої родини зник назавжди. «Для чого я сюди прийшов?» – думаю я. Я берусь за віконну ручку, єдине, що залишилося, ця маленька латунна штучка… раніше я брав стільця, щоб дотягнутися до неї. Я виглядаю у вікно, і навіть краєвид інший. Нові будівлі затуляють обрій, дворик той самий, але в ньому повно припаркованих автомобілів.

– Дякую.

– Немає за що.

І знову ми на вулиці, ще чути запах від печі.

– Ну, які в тебе враження? – запитує Італія.

– Ти піцу будеш? – відповідаю я.

Ми їмо, уже повертаючись звідти, я відкушую великі шматки й при цьому ще веду машину. Італія погладжує мене рукою по вуху, по обличчю і по голові. Вона знає, як мені важко, їй дуже шкода мене. Вона не відсторонюється від болю, навпаки, іде йому назустріч. Мені стає легше завдяки її пестощам.

Пізніше, уже в ліжку, коли я знову цілую її живіт, вона мені каже:

– Я відмовлюся від цього, якщо ти хочеш, я від цього відмовлюся, але скажи мені це зараз, скажи мені, поки ми кохаємося.

Мені було непросто кохати, повір мені, Анджело, непросто, я мусив цього навчитися. Я мусив навчитися пестити жінку, правильно тримати при цьому руку. А в мене руки ставали клешнями під час кохання, власне клешні.

Коли машини їдуть шляхопроводом, аж стіни трясуться в її будиночку. Гомін вривається всередину крізь вікно. Дрижать шибки, їх трохи підтримують наклеєні липкі стрічки, але вони вже майже повністю поскручувалися від сонця.

– Коли я була в п’ятому класі, якось на одній із яток на базарі я побачила сукню з ажурної тканини з червоними квітками. Була субота, я кружляла по базару, але все одно поверталася до тієї ятки, щоб ще раз подивитися на цю сукню. Був час обіду, на базарі майже нікого не було, а продавці складали вже свої речі. Там був чоловік, який збирав майки з ятки.

«Хочеш приміряти? – запитав він. Я відповіла йому, що в мене немає грошей. – За примірку грошей не беруть». Я залізла в його фургончик, він подав мені руку, і стала приміряти сукню за занавіскою. Чоловік теж зайшов туди й почав мене мацати: «Тобі подобається сукня…» Я не могла поворухнутися, так і стояла, як стовп, поки він мене мацав. Потім він, повністю спітнівши, сказав мені: «Нічого нікому не кажи». І подарував мені сукню. Коли я верталася додому, ноги в мене були ватяними. Я йшла в цій квітчастій сукні, а свій одяг тримала в руках. Удома я скинула її з себе й засунула під ліжко. Уночі я прокинулася, зробила на неї пі-пі, бо подумала, що ця сукня накличе на мене лише біду, а наступного дня спалила. Цього ніхто не знає, але мені здається, що про це знають усі й що всі можуть затягнути мене у фургон і робити там зі мною таке хамство.