Маргарет Мадзантини - Не йди

– Чао, я поїхала.

– Куди ти їдеш?

– У Ліон, я ж тобі казала.

– Надішли мені звідти листівку.

– Листівку?

– Так, мені буде приємно. Чао.

Ельза сміється, забирає свою валізу з плямистої замші й виходить з кімнати. Цікаво, а який у того берлінського письменника член, м ’ який, як ярмулка, або твердий, як кепі ?

Я поцілував пупець Італії, він був у неї, як ямочка, і весь у зморшках. Цей маленький вузлик м’яса втягував мене в себе. До нього підходив її зв’язок з життям. Зараз мені здавалося, що я зможу туди проникнути, що зможу губами розв’язати цей м’який вузлик, щоб всунути туди голову, потім плечі, спочатку одне, а потім друге, і нарешті влізти туди повністю. Так, я хотів би бути в її череві, скручений і сірий, як кролик. Я заплющив очі у своїй слині. Я був дитиною в її навколоплідних водах. Дай мені народитися, дай мені відродитися, кохана. Я більше дбатиму про себе, я кохатиму тебе, ніколи вже не ображаючи .

Я розплющив очі й подивися на все те, що було навколо мене: полакована підставка для касет, знебарвлений килимчик біля ліжка, а за вікнами сіра опора шляхопроводу. А потім ще світлина того чоловіка, притулена до дзеркала.

– Хто це?

– Мій тато.

– Він ще живий?

– Я не бачила його вже чимало років.

– Як це?

– Він не був створений для сім’ї.

– А твоя мама?

– Вона померла.

– А братів, сестер у тебе немає?

– Вони всі старші від мене, усі поїхали до Австралії.

– Я б хотів побачити місце, де ти народилася…

– Там немає нічого. Була одна дуже гарна церква, та вона розвалилася від землетрусу.

– Це не має значення, я хочу побачити місце, де ти зростала, вулицю, на якій ти жила.

– Нащо це тобі?

– Щоб знати, де ти була до того, як я з тобою познайомився.

– Я була тут, усередині, – і вона доторкнулася до мого живота своєю гарячою рукою.

Того вечора я повіз її, Анджело, у те місце, де жив у дитинстві. У той шикарний квартал, де колись жили робітники та дрібні службовці. У часи мого дитинства це була периферія, а зараз, коли місто значно зросло, цей квартал став майже центральним, там є кінотеатри, ресторани, театр і безліч офісів. Ми пішли в той парк, що здавався мені велетенським у дитинстві, але насправді був скромних розмірів, у поганому стані й затиснутий між багатоповерхівками. Він був схожий на жмутик старої вовни, забутий серед нових мотків. Я шукав саме те місце, де під якимось деревом зупинялася моя мама, поки я грався. Вона виносила покривало, розкладала його на траві й сідала. Мені здалося, що я знайшов те дерево, і ми сіли під ним. Італія дивилася перед собою, якраз проходив якийсь чоловік з собакою.

– Яким ти був у дитинстві?

– Таким, весь час трішки скиглив.

– Чому?

– Я був товстим і боязким, і пітнів… Можливо, я скиглив, тому що пітнів, а пітнів, тому що боявся поранитися.

– А потім?

– Потім я виріс і став худим, і вже більше не пітнів. Але я так і залишився скиглієм, такий у мене характер.

– Ти мені таким не здаєшся.

– Ні, я такий. Я дуже добре це приховую.

А ось і сходи до моєї школи. Уже минуло тридцять років, але вона ще там, така ж, як і була. Залишився і двір, оточений чорним металевим парканом, і навіть колір тиньку такий же, жовтавий. День добігає кінця, світла стає все менше, але нам його ще вистачає. Ми й так довго сидимо на вулиці та ще бачимо одне одного, одяг і руки, яких ми не рознімаємо, темнішають. Я хотів поговорити, але мовчу, занурився в спогади. Ми сидимо на верхній мармуровій сходинці, притулившись до металевого паркана. На цьому місці разом із друзями я сидів стільки разів уранці, але жодного разу при заході сонця. І хоча все стирається з пам’яті, я відчуваю, що життя чудове, попри те що минає. Головне, щоб залишалася школа, паркан, до якого можна притулити спину. Місце, що бачило нас дітлахами, а тепер знову прийняло нас дорослими у звичайний день, коли ми тут опинилися. Тепер я знав, що я не змінився, що я завжди був таким і що, можливо, люди не змінюються, Анджело, а просто пристосовуються.

– Ти добре вчився в школі?

– Так, на жаль.

– Чому на жаль?

На жаль, тому що потім я зґвалтував тебе, на жаль, тому що не плакав, коли помер мій тато, на жаль, тому що не любив нікого, на жаль, Італіє, Тімотео боявся життя .

Ми йдемо, а моя голова в якомусь дивному ореолі, де розмиті спогади перемішалися з теперішніми подіями. Я притискаю Італію до себе, і ми йдемо, трохи накульгуючи, немов закохані в незнайомому місті, тому що цієї ночі ця частина міста, яка бачила мене ще дитиною, стала незнайомою для мене.