Маргарет Мадзантини - Не йди

– Ти не будеш їсти десерт?

Але я вже виходжу з-за столу:

– Вибачте, я маю зателефонувати.

Я йду в кімнату й набираю номер. Ніхто не відповідає.

Я лягаю на ліжко. Входить Ельза.

– Кому ти телефонуєш?

– Нікому, там зайнято.

Вона заходить у туалет зробити пі-пі, я бачу її в дзеркалі шафи, як вона підібрала спідницю над сідницями.

– Пацієнт?

– Так.

Вона тягне за ланцюжок, щоб змити воду, вимикає світло й виходить з туалету.

– Рак у якоїсь важливої людини? – посміхається вона.

Не просто жити з чоловіком, який виконує таку сумну роботу, нарешті вона засвоїла мій жаргон, щоб жартувати разом зі мною.

Я посміхаюся їй у відповідь.

– Ти би хоч туфлі скидав, коли лягаєш на ліжко, – зауважує вона й виходить з кімнати.

– Алло?

– Де ти була?

– Удома.

– Я тобі дзвонив стільки разів.

– Можливо, я не чула.

Вона важко дихає, і в неї якийсь шум, що заглушає слова.

– Що в тебе гуде?

– Це пилосос, зачекай, зараз вимкну.

Вона відходить його вимкнути й знову бере слухавку, коли вже ніщо її не заглушає.

– Ти прибираєш о такій годині?

– Це в мене розрядка.

– Я хотів тебе поцілувати.

Манліо вийшов зі мною на балкон, куди я його потягнув.

– У мене є одна пацієнтка, якій я робив операцію на груді два роки тому. Вона вагітна, але пологи для неї дуже ризиковані, треба перервати вагітність.

– А як у неї зі строками?

– Усе гаразд.

– Чому ж тоді вона не ляже в лікарню?

Унизу під’їхала машина забирати сміття, перекидає бак. Манліо підняв комір свого піджака, щоб не нюхати сморід, мабуть, він усе зрозумів, бо аж присвиснув.

Вечірка закінчується на диванах, потім дивани порожніють, залишаються лише вм’ятини від тіл, що там були цілий вечір, пожмакані подушки, келихи стоять по всій кімнаті, у попільничках гори недокурків.

Ельза вже ходить без капців:

– Добре посиділи.

– Так.

Я піднімаюся й забираю одну попільничку.

– Не чіпай нічого, завтра Джанна все прибере …

– Я тільки повикидаю недокурки, щоб не тхнуло.

Вона йде в кімнату, змиває макіяж і надягає нічну сорочку. А я залишаюся сидіти перед телевізором, посеред цього кладовища брудних келихів. Коли я лягаю до неї в ліжко, то вмощуюсь на своїй половині, намагаюся влягтися зручніше й нарешті завмираю на боці. Твоя мама кладе свою ногу на мене, а потім її гарячі вуста торкаються мого вуха. Я напружуюся, я цього не робитиму, цієї ночі я просто не зможу. Вона тягнеться до мого рота, торкається його, але я не розмикаю губ. Вона знову лягає на простирадло, глибоко зітхаючи.

– А, знаєш, – каже вона, – можливо, нам варто спробувати кохатися в інший спосіб.

Я повертаюся до неї, вона має якийсь дивний вигляд, коли так пильно вдивляється в стелю.

– Ми могли б спробувати при цьому дивитися одне одному у вічі.

Її голос сповнений злістю, яка обгортає кожне вимовлене слово.

– Ти п’яна?

– Трішки.

Мені здається, що очі в неї блищать, а підборіддя тремтить.

– Ми й так дивимося одне на одного, ти така гарна, чому б мені на тебе не дивитися?

Я повертаюся до неї, поправляю свою подушку, сну вже як не було. Зараз вона розпочне ніч нотацій, вальсуватиме із закидами! Та ні, раптом я дістаю удар у живіт, одразу ж ще один, а потім ще. Потім руки твоєї мами ляскають мене по обличчю. Я намагаюся закритися від неї, але я зовсім не готовий до такої атаки.

– Ти! Ти! Ти знаєш хто! Ти знаєш, хто ти є?!

Обличчя в неї перекривилося, голос хрипить, я ніколи її такою не бачив. Я дозволяю їй лупцювати мене, мені шкода себе, шкода її, що їй важко дібрати слова, щоб образити мене:

– Ти… ти… ти – лайно! Егоїстичне лайно!

Нарешті мені вдається схопити її за одну руку, потім за другу. Я обіймаю її. Вона плаче. Я гладжу її по голові, вона важко дихає, схлипуючи. Твоя правда, Ельзо, я справді егоїстичне лайно. Я знищую життя всіх, хто мене оточує, але, повір мені, я й сам не знаю, чого я хочу, я просто зволікаю. Я хочу одну жінку, але, мабуть, я її соромлюся, я соромлюся цього бажання. Я боюся втратити тебе, але, можливо, я роблю все, щоб ти мене покинула. Так, мені хотілося б побачити, як ти збереш валізу й зникнеш посеред ночі. А я б побіг до Італії і, можливо, знайшов би в ній те, чого мені бракує. Але ти залишаєшся тут, ти вчепилася в мене, у наше ліжко, ні, ти не підеш посеред ночі, ти цього не зробиш, не ризикнеш, бо в мене може не бути ностальгії за тобою, а ти – жінка обачлива .

Двірники вимкнуто. На вітровому склі шар бруду, така собі похмура завіса, що відокремлює нас від іншого світу. У машині пахне мастилом, килимками, шкірою сидінь, яка сьогодні більш натягнута й рипить від кожного руху, забутий запах вигорілого автомобільного ароматизатора-ялинки, що теліпається на дзеркалі, є трішки запаху від мене, від мого лосьйону після гоління, від мого плаща, що ціле літо провисів біля дверей, а зараз знову зі мною, він лежить скручений на задньому сидінні, немов старий кіт. І головне, у всьому цьому є запах Італії, її вух, волосся, одягу, що був на ній. Сьогодні на ній квітчаста спідниця, обгорнута на талії широким чорним поясом, і жакет з цупкої бавовняної тканини. На грудях на дуже тонкому ланцюжку срібний хрест. Вона тримає його в роті, дивлячись крізь вітрове скло на цей похмурий світ, який здається їй таким далеким. Я щойно запитав, чи їй не холодно без колготок, вона відповіла, що ні, що їй ніколи не холодно. Волосся в неї стягнуте незліченною кількістю емальованих шпильок, багато з яких потріскані. Вона, як селючка, що купляє собі одяг на відкритих лотках або в тих магазинах без дверей, із закляклими продавчинями, які весь час жують гумку. Це перша субота жовтня, я везу її на аборт.