Маргарет Мадзантини - Не йди

– Привіт, Суріпко.

Вона аж здригається, потім повертається до мене й важко зітхає.

– Привіт.

– Куди це ти зібралася?

– На вокзал.

– Їдеш?

– Ні, я просто хотіла подивитися розклад поїздів.

Ми їдемо мовчки, дивимося на вулиці, які починають заповнюватися першими автомобілями. Якась жінка переходить вулицю з двома дітьми, Італія дивиться на них. Я кладу їй руку на живіт. Свою велику важку руку. Щось гурчить у неї в животі.

– Як ти себе почуваєш?

– Добре, – відповідає вона, прибираючи від живота мою руку. Вона соромиться цих внутрішніх звуків.

– Який у тебе термін?

– Невеликий, місяців два, навіть менше.

– Коли це сталося?

– Не знаю.

Очі в неї величезні й спокійні.

– Тобі не треба турбуватися ні про що, тобі не треба нічого мені казати, я вже сама все вирішила.

Я тільки хитаю головою, нічого їй не кажучи. А можливо, вона чекає, що я їй щось скажу. Італія знову дивиться у вікно, на вулиці, що залишаються за нами.

– Я лише одне в тебе прошу, не говорімо про це більше. Це не дуже приємна річ.

Ми виходимо з автобуса й ідемо одне біля одного, але не торкаючись. Італія одягнута, як санітарка, і ми з нею такі слабкі. У вітрині одного магазину дівчина знімає написи про знижки, щоб виставити осінню колекцію, вона переставляє свої босі ноги по килиму з пластикового листя й каштанів. Італія зупиняється подивитися на цю дівчину, яка зараз уже вдягає костюм на непричесаний манекен.

– Цього року зелений колір у моді…

Ми підходимо до припаркованих таксі, три машини вже чекають на нас. Перебігаємо вулицю, бо зараз засвітиться червоний. Я відчиняю дверцята таксі й допомагаю Італії сісти. Потім нахиляюся до неї й тихенько вкладаю в руку гроші, щоб вона заплатила за проїзд.

– Дякую, – шепоче вона.

– Не переймайся, – кажу я дуже тихо, бо не хочу, щоб мене почув водій. – Я все беру на себе, не думай ні про що.

Вона розтягує губи, щоб усміхнутися, але виходить вимучена гримаса. У неї є бажання побути самою, а може, вона більше мені не довіряє. Я просовую руку у відчинене віконце, гладжу її по обличчю, хочу, щоб вона не була такою переляканою, напруженою. Потім зачиняю дверцята й таксі від’їжджає.

Я залишаюся сам, роблю ще кілька кроків: але куди? Зібрати думки до купи, повернутися по машину, яку кинув посеред дороги. Я вже спізнився на операції, але нічого. До самого кінця я сподівався, що зможу сказати їй щось інше. У її очах лишалася надія, немов той віник у куточку, а я прикинувся, що не помічаю його. У мене навіть не вистачило сміливості бути невблаганним, примусити її до цього рішення. Я дав їй можливість зробити власний вибір, щоб вона взяла провину на себе, а за це оплатив її проїзд у таксі.

Твоя мама повернулася в місто. Від мого парубоцького життя не залишилося й сліду, столик, на який я клав ноги, коли читав, уже знову стоїть далеко від мого крісла, на своєму місці в центрі килима, оточеного диванами. На цьому низенькому дерев’яному столику з інкрустацією виставлені келихи з рожевими ніжками, піала з сирими овочами й миска з фаршированою сливами шинкою. Ельза запросила на вечерю наших друзів. Я оперував до пізнього вечора, долаючи різні перешкоди, попри відсутність асистентів в операційній, тому що з вересня почалися страйки. Я кинув ключі в скриньку з чорного дерева, що висіла при вході, і почув голоси у вітальні. Я зайшов у ванну кімнату й умився, перш ніж виходити до них. Привіт, привіт, привіт. Поплескування по плечах, поцілунки. Аромат парфумів, пасма волосся, запахи вина й сигарет.

Я спираюсь на книжкову шафу, Манліо стоїть переді мною. Він говорить про все. Про човни, про Мартіну, яка знову потрапила до клініки для алкозалежних, про шов на животі, гладенький, немов сідниця, поки туди не потрапила інфекція і не утворився рубець. У його руці сигара, і ця рука перед моїм носом.

– Ну, а ти як?

– Манліо, прибери від мене сигару.

– А, так, вибач. – І він трохи відсовує руку.

– Я маю з тобою поговорити.

Він дивиться на мене, потім випускає з себе цей смердючий дим від сигари:

– У тебе вигляд зомбі, що з тобою?

– А ось і спагеті.

За столом я нікого не слухаю, їм, дивлюся собі в тарілку й тикаю туди виделкою, випиваю келих вина, потім тягнуся до супниці й накладаю собі ще. Я голодний, як вовк. А за столом гомін, чути різні голоси. На скатертину падає велика макаронина, я піднімаю її рукою. Твоя мама дивиться на мене. На ній зелена муарова блузка з прозорими вставками, у вухах смарагдові сережки. Волосся зібрано на потилиці, лише одне пасмо спадає на обличчя, вона дуже гарна. Я згадую про босу дівчину у вітрині магазина та про Італію, яка сказала: цього року зелений колір у моді.