Маргарет Мадзантини - Не йди

Я повернув і зупинився на узбіччі. Автомобіль мого тестя зник переді мною за чорним поворотом. Того вечора я відчув, що помру молодим і що Італія була тим «даром Божим», якого я не зречуся.

– Як ти знайшла мій будинок?

– Пройшлася пляжем.

– Навіщо?

– Хотіла зробити тобі подарунок на день народження, хотіла, щоб ти мене побачив у купальнику.

Вона ще стояла в халаті й притискала до себе собаку, не говорячи ані слова.

– Я піду, спи.

– Ні, ходімо погуляємо.

Італія повільно йшла вулицею, не забираючи своєї руки з моєї. Ми увійшли в бар, у той самий.

– Що ти питимеш?

Вона не відповіла. Зіперлася всім тілом на барну стійку. Я побачив, як її рука поповзла до коробки з паперовими серветками. Різким рухом вона витягнула їх і, зігнувшись, кинулася надвір, кульгаючи. Я підійшов до неї, вона притулилася до стіни, нахиливши голову.

– Що з тобою?

Італія тримала руки між колінами, стискуючи в них серветки.

– Мені зле, відвези мене додому, – прошепотіла вона.

Там було мало світла, але я побачив, що білі серветки, які вона тримала, стали темними в її пальцях.

– У тебе кровотеча…

– Відвези мене додому, прошу тебе.

Але цієї миті вона знепритомніла. Я взяв її на руки й пішов до своєї машини, там я поклав її на сидіння. Я ризикнув відвезти її до своєї лікарні. Я їхав і намагався згадати, чи не чергує цього вечора якийсь мій приятель. Вона прийшла до тями, бліда, з розплющеними очима, що пригнічено дивилися на нічне місто.

– Куди ти мене везеш?

– У лікарню.

– Ні, я хочу додому, мені вже краще.

Вона сповзла з сидіння й сіла біля нього.

– Що ти робиш?

– Так я не замащу тобі сидіння.

Одну руку я відірвав від керма й нахилився до неї. Міцно взявши її за край блузки, наказав:

– Сядь нормально.

Але вона не піддалася:

– Мені й тут добре, я так можу на тебе дивитися.

У приймальному покої майже нікого не було, тільки якийсь старий у куточку з ковдрою на плечах. Я знав особисто одного з чергових санітарів, такий кремезний хлопець, з яким я час від часу балакав про футбол. Я віддав Італії свій рушник, з яким ходив на море, він залишився на задньому сидінні. Вона вийшла з машини, обгорнувши ним стегна. Санітар наказав їй лягти на ноші, що стояли в цьому приймальному покої, Італія лягла й дивилася на мене, повернувши голову. Черговий лікар прийшов майже одразу, це була молода жінка, я щось не пам’ятав, щоб раніше її бачив.

– Ходімо, зробимо вам ехографію.

Ми зайшли в ліфт утрьох. Обличчя в лікарки було заспане, волосся позбивалося, вона шанобливо всміхалася мені, бо знала, хто я. Тепер в Італії колір обличчя став кращим, вона сама дійшла до ліфта.

Під час обстеження я їх залишив і пішов до свого корпусу. Я скористався цією нагодою, щоб оглянути одного пацієнта, якого прооперував напередодні. Я підійшов до ліжка: чоловік спав, дихання в нього було нормальним.

– Професоре, завтра можна зняти з нього дренаж? – запитала санітарка, що супроводжувала мене в палату.

Коли я повернувся, Італія вже виходила з кабінету ехографії.

– Усе нормально, сталося часткове відділення плаценти, але з ембріоном усе гаразд.

На якусь мить я не міг відірвати погляду від обличчя лікарки, її квадратні щелепи, сяюча шкіра на носі, надто близько посаджені очі. Я ступив крок назад й інстинктивно подивився, чи не було когось у неї за спиною, я майже злякався, що хтось інший може почути її слова.

– Добре. – Мені здалося, що я вимовив це слово.

Жінка, без сумніву, помітила мою стурбованість. Вона тепер дивилася на мене якимсь дивним змовницьким поглядом.

– Професоре, я б усе ж таки залишила її в лікарні. Краще б ця синьйора не перевтомлювалася, хоча б найближчим часом.

А синьйора стояла лише за кілька кроків від неї ледь жива; я міг ясно бачити, наскільки вона схвильована. Вона не синьйора, вона – синьйорина, моя коханка. На якусь мить наші погляди крадькома зустрілися. Я переступив з ноги на ногу, щоб напрямок мого погляду не скеровувався в її бік. Мені не треба було підтримувати якісь контакти з нею принаймні на той час. Я був тут, у своїй лікарні, перед жінкою, яка знала про мої професійні заслуги і яка зараз напевне здогадувалася про моє особисте життя. Я мусив забрати її звідси, так, треба було, щоб вона зникла, потім я подумаю. Ми пішли до ліфта, сідниці лікарки колихалися під халатом. Хто міг мені гарантувати, що ця жінка нікому не скаже про це? Мені здалося, що в її ході було щось неохайне. Завтра, вочевидь, ця новина облетить усю лікарню, злосливі погляди супроводжуватимуть мене, продірявлюючи спину, поповзуть плітки, які я не зможу придушити. Італія йшла слідом за мною, я вже відчував, як розсердився на неї. Вона мені нічого не сказала, я залишався необізнаним, вона поклала на чужу людину обов’язок сповістити мені про таку подію, тут, у моїй лікарні. Вона отримувала задоволення від мого здивованого обличчя. У мене майже виникло бажання вдарити її, заліпити ляпаса, щоб на цьому брехливому обличчі залишилися червоні сліди від моєї п’ятірні.