Маргарет Мадзантини - Не йди

Ми дійшли до приймального покою. Я повернувся до Італії й подивився на неї так, що вона мала жахнутися.

– Що будемо робити, шановна синьйоро?

– Я хочу поїхати додому, – пробелькотіла вона.

– Синьйора підпише заяву про відмову від госпіталізації, – я повернувся до санітара, – дай мені бланк.

Я дістав ручку з внутрішньої кишені піджака й сам заповнив той бланк, потім підсунув його під погризені пальці Італії й подав їй ручку. Перевів погляд на її сполотніле обличчя… Я не віддав їй ручку. Я не був більше впевнений у тому, що робив, усе ж таки я лікар і не міг ризикувати. А якщо в неї почнеться кровотеча? Я не міг відпускати її в такому стані. Я потім відлупцюю її, а зараз важливо залишити її тут, безперечно.

Я пошматував заяву.

– Госпіталізуємо.

Вона намагалася протестувати, але не наполегливо:

– Ні, я хочу додому, зі мною вже все гаразд.

Лікарка підійшла до стола.

– Синьйоро, лікар має рацію, вам буде краще залишитися тут.

Ми поквапливо оформили госпіталізацію, потім попрямували до відділення гінекології. На поверх піднялися ліфтом. У нічному коридорі стояла повна тиша й звичний запах медикаментів і супу. Мені, Анджело, подобається бути в нічній лікарні, я знаходжу в ній прихований смак жінки без макіяжу в темряві. На відміну від мене, вигляд в Італії був переляканий, вона йшла, майже хапаючись за стіни, обгорнувши таз рушником з морськими зірками, як щойно врятована після кораблетрощі людина. На декілька хвилин ми залишилися вдвох.

– Чому ти мені не сказала, що вагітна?

– Я цього не знала.

Вона підтримувала руками рушник, голос у неї тремтів.

– Я не хочу тут лишатися, я вся замастилась.

– Я попрошу медсестру, щоб вона тобі щось дала витертися.

Прийшла медсестра.

– Ходімо, я проведу вас до ліжка.

– Іди, – прошепотів я, – іди.

Я бачив, як вона йшла напівосвітленим коридором, не обертаючись.

Уже вдома я зняв туфлі, не розв’язуючи шнурки, і закинув їх далеко від себе, потім улігся на ліжку в одязі. Я одразу ж заснув, немов провалився в бочку зі смолою, і прокинувся на світанку розгублений і вже втомлений. Я став під душ. В Італії буде дитина, вода збігала по моєму тілу, по кожній зморшці, обмиваючи всю шкіру, в Італії буде дитина. Що нам тепер робити? Я стояв повністю голий у ванні квартири, яку я ділив зі своєю дружиною, намилював собі шкіру між ногами. Мені потрібно було все обміркувати, а я кудись біг, і мої думки все громадилися, неначе театральні декорації за лаштунками.

Я приїхав у лікарню дуже рано, бо хвилювався, у мене було передчуття, що я не знайду її там. Її й насправді не було, вона підписала все, що їй сказали, і пішла звідти.

– Коли? – запитав я в медсестри.

– Щойно.

Я кинувся в машину й поїхав вулицею вздовж корпусів лікарні. Я знайшов її на автобусній зупинці. Я ледве пізнав її в халаті санітарки. Вона стояла, спираючись на стіну, у її руці метлялася пластикова сумка, у якій виднівся мій рушник. Я зупинив машину неподалік, вона мене не побачила. Вулиці тільки починали оживати. Я згадав той день, коли чекав в машині, шпигуючи за нею. Тоді стояла спека, вона була в макіяжі, вигиналася дугою, мені подобалися її високі підбори, мені подобалася її вульгарність. Скільки ж часу минуло? На ній був цей надто великий халат, за це літо вона ще схудла. Тільки зараз я помітив, як вона змінилась. Якою ж вона стала знебарвленою, можливо, це через мене вона стала знебарвленою. Клоун, але тепер уже без гриму. І все ж таки для мене вона була ще кращою, бажанішою. І тепер для мене більше не було нічого, залишилася стояти лише вона перед тою стіною, неначе в прицілі. Раптом мене охопила жахлива думка. А як у неї хтось вцілить? А якщо куля пройде їй прямо крізь серце й вона сповзе на землю, залишивши після себе тільки кривавий слід на стіні, біля якої я її зараз бачу … Я хотів їй крикнути, щоб вона відійшла звідти негайно, бо зараз хтось уже тисне на курок, якийсь снайпер, що стоїть у мене за спиною, а можливо, десь на даху лікарні. У неї був вигляд людини, яку зараз застрілять, а в неї немає сил ухилитися. Але вона поворухнулася, відійшла від стіни, і нічого не сталося. Під’їхав автобус і затулив її від мене. Я вже не встиг зупинити її, і вона сіла. Я їду слідом за автобусом, за його чорною трубою, що викидає з себе важкий дим. Автобус знов зупиняється, я кидаю машину посеред дороги й теж сідаю в автобус. Я шукаю Італію, щоб забрати її з собою, але знаходжу надто пізно, коли двері вже зачинилися. Вона сидить біля вікна, притуливши голову до шибки. Мою машину хтось забере, та вже нічого не вдієш.