Маргарет Мадзантини - Не йди

– Залиш мене, – шепоче вона. Голос у неї тихий і холодний, як звук металевого дроту.

– Що ти кажеш? – Я наближаюся до неї й гладжу по спині.

– Я не можу, не можу більше… – І вона хитає головою. – Краще зараз, розумієш, зараз. – Долонями вона підтримує голову: – Якщо ти мене хоч трохи любиш, залиш мене.

Я так її міцно стиснув, що аж лікті увійшли мені в шкіру.

– Я ніколи тебе не залишу.

І я настільки впевнений у тому, що кажу, що моє тіло напружується, кожен мій м’яз напружується, коли я її обіймаю, немов я весь оточений бронею. І ми так стоїмо, поклавши підборіддя на плече одне одному, щоб кожен дивився у власну порожнечу.

Що значить, доню, кохати? Ти знаєш? Кохати для мене означало тримати подих Італії у своїх руках і не помічати більше жодного іншого шуму. Я – лікар, умію пізнавати пульсацію мого серця, завжди, навіть коли я цього не хочу. Клянуся тобі, Анджело, це було серце Італії, що билося в мене всередині.

Я весь час мріяв, мріяв, що її поїзд поїде без неї. На вокзал вона приїхала завчасно, на ній була гарна сукня, вона купила собі журнал і потім спокійно йшла під навісом. Поїзд, на який вона чекала, уже стояв там, на колії, це був елегантний червоно-сірий поїзд, як вона сказала. Вона вже піднімалася у вагон і навмисно гаяла час, риючись у сумочці в пошуках квитка. Вона хотіла прочитати пункт призначення й таким чином гаяла час… Поїзд рушив, а вона так і залишилася стояти там, і в неї вже не було ані сумочки, ані туфель. Вокзал був порожнім у неї за спиною, а вона стояла голою, «як на картині». Вона розповіла мені, що цей сон довго мучив її з юності, потім зник і знову з’явився вже зі мною.

Я гадаю, що уві сні ми караємо себе, Анджело, і дуже рідко отримуємо винагороду.

– Дай мені руку, – попросила вона, – ліву.

Розпрямила її, потім провела своєю долонею по моїй, немовби хотіла очистити її, прибрати з неї кожну порошинку й усе інше, що нас не стосувалося.

– У тебе довге життя, перерване в центрі.

Я не вірю в такі дурниці, тож тільки знизав плечима.

– Що це означає?

– Що ти це переживеш.

Але зараз я запитую себе, чи тим перерваним місцем була ти, Анджело. Чи це тебе знайшла Італія в мене на долоні?

– А тепер стисни міцно долоню й погляньмо, скільки в тебе буде дітей.

Вона пильно розглядала зморшки на моєму кулаку, побіля зап’ястка.

– Так, одна, а ні, дві. Молодець, – засміялася вона.

– А в тебе, – запитав я. – Покажи мені твою руку, яке в тебе життя?

Вона підвелася, продовжуючи сміятися.

– Воно в мене дуже довге, не переймайся, бур’ян ніколи не вмирає, моя мама називала мене Суріпкою.

Коли ми прощалися, вона побігла за мною й притиснулася до мене.

– Ніколи не стався серйозно до моїх слів, коли я тебе прошу покинути мене. Не відпускай мене, прошу, не відпускай. Приїжджай, коли захочеш, раз на місяць, раз на рік, але не відпускай…

– Звичайно, я не відпущу тебе. Я кохаю тебе, Суріпко.

Вона розплакалася, сльози полилися ручаєм, гарячі сльози обпікали мені шкіру.

– Ну, що з тобою?

Італія відсторонилася від моїх обіймів. Червоне обличчя, її очі, теж червоні, дивилися в мої, вона міцно тримала мою руку:

– Я трахаюся з дванадцяти років, і ніхто ніколи не казав мені, що любить. Якщо ти мене обдуриш, я тебе вб’ю!

– Цими кулачками?

– Так.

А ти, Анджело, ти коли-небудь кохалася? Я пам’ятаю день, коли в тебе почалися перші місячні, це сталося три роки тому. Ти тоді була в школі, учителька англійської мови відвела тебе в учительську, а ти звідти зателефонувала мамі в редакцію, а вона заїхала по тебе й відвезла додому. В автомобілі твоя мама жартувала, а ти, знесилена, ледве посміхалася, немов хвора, ти була розгублена й трішки розлючена. Ти очікувала цей момент, але тоді тобі вже не хотілося рости. Ти була дівчинкою незалежною й грубою, ти звикла вирішувати свої проблеми сама, а тепер ти стала таким собі дванадцятирічним грибочком. Тіло в тебе було ще дитячим, значно більш дитячим, аніж у твоїх подруг, і думки та ігри в тебе були ще як у дівчинки. Але все ж таки щось у тебе всередині зрушилося, хотіла ти цього чи ні. Перша яйцеклітина визріла й луснула. Кровотеча означала кінець дитинства.

Мені сказала про це твоя мама, вона вийшла назустріч до дверей. Обличчя в неї аж світилося, вона вже була не тією жінкою, яка вранці вийшла на роботу, у неї було обличчя акушерки. Ви, жінки, мінливі, ви готові схопити життя, щоб заповнити його метеликами. А ми, чоловіки, шикуємося перед вами, немов дощові черв’яки перед муром. Я всміхнувся, не міг навіть руку з пальта витягнути. Ти була в ліжку, твої чорні очі розширені на видовженому кістлявому обличчі, як у кішки. Я підійшов до тебе й нахилився: