Маргарет Мадзантини - Не йди

– Чому ти лютуєш?

– Бо поспішаю.

Потім я попросив у неї пробачення. Вона ще щось сказала, але її голос уже дещо змінився. І сидячи за кермом, я думав, що більше не впевнений у тому, що роблю. Я висадив Італію перед будинком, узяв її руку й поцілував. Я поспішав розстатися з нею, і вона, можливо, це помітила. Але я ввічливо вийшов з автомобіля, щоб дістати її валізку з багажника, та потім, коли вона зникла в проході, занурившись у сморід, відчув полегшення. Я не залишався там більше й миті. Те місце видавалося жахливим.

Я поїхав прямо в лікарню, де занурився в роботу. Медична сестра того дня була якоюсь дуже невпевненою, мабуть, новенька. Ледве тримала інструменти, подаючи їх мені. Я залютував. Пінцет випав у неї з рук. Я з такою силою штурхнув його ногою, що він опинився аж в іншому кінці операційної.

У нашому будиночку на морі твоя мама почала збирати свої речі, літо вже майже скінчилося. А я сиджу в садку, дивлюся на Великий і Малий Віз і на Полярну зірку. Вона виходить до мене, у неї на плечах кардиган, а в руці келих з вином.

– Ти щось вип’єш?

Я похитав головою.

– Що з тобою? – запитує вона.

– Нічого.

– Невже?

Скоро настане осінь, море посіріє, пісок буде брудним і його носитиме вітер, будинок замкнуть. Ельза відчуває цей невеликий осад меланхолії. У ліжку вона притискається до мене, хоче кохання.

– Ти вже збираєшся спати?

Я не поворушився, лежу, як і лежав.

– А ти не збираєшся?

Вона не збирається спати. Припиняє цілувати мене, але залишається поруч і навмисно дихає прямо на мене. Її подих віддаляє від мене сон.

– Вибач, але я надто стомився.

Я повертаюся до неї, переді мною її кам’яне обличчя. Її тіло шарудить по простирадлу й відсовується від мого. Тепер вона повернулася до мене спиною. Я чекаю. Не хочу, щоб вона сумувала. Простягаю до неї руку, але вона скидає її зі свого плеча.

– Спімо.

Наступного ранку я прокидаюся пізно. Ельза стоїть на кухні в шовковому халатику.

– Привіт, – кажу я їй.

– Привіт.

Я беру кавоварку, ставлю її на вогонь і сідаю, чекаючи на каву. Дружина в мене висока, спина її – досконала трапеція, дві похилі йдуть від плечей до звуження на талії. Вона ставить квіти з довгими стеблинами у вазу.

– Де ти їх узяла?

– Мені їх подарувала Рафаелла.

Вона ще розлючена, я бачу це за її жестами. Різкими рухами вона хоче показати, наскільки їй байдуже до мене. «Як довго я не дарував їй квітів?» – подумав я. А може, вона подумала про те саме. Заправила волосся за вуха. Ельза стоїть перед вікном, у яке прозирає яскраве світло, ледь притлумлене бавовняною фіранкою. Я дивлюся на її профіль, її безбарвні губи, надуті як дві бульки. На цих губах зібралося багато думок щодо мене, а можливо, і проти мене. Я підводжусь, наповнюю свою філіжанку кавою і п’ю.

– Вип’єш трохи кави?

– Ні.

Наливаю собі ще одну філіжанку й випиваю її теж. Ельза порізалася. Впустила ножиці на стіл і піднесла поранений палець до рота, щоб зализати кров. Я підхожу до неї.

– Та немає нічого, – каже вона.

Але я беру її руку й підставляю палець під струмінь холодної води. Рожева від її крові вода зникає в чорній дірці посередині мийниці. Витираю її палець об свою майку, а потім відчиняю шафу й шукаю на полиці з медикаментами щось знезаражувальне й пластир. Твоя мама не вириває руки, їй подобається, коли я приділяю їй увагу як лікар. Потім цілую їй шию. Ось вона поряд, її шия, і я її цілую в те саме місце, де вона під волоссям переходить у потилицю. І ми стоїмо, обіймаючись, поряд з розкиданими по столу квітами.

Коли я виходжу після душу, вона вже барабанить по друкарській машинці, що стоїть у кутку вітальні. Каже, що їй треба надолужувати, бо вона відстала по роботі. Вона більше не хоче ані купатися, ані засмагати. Вона не проти, щоб її темна шкіра втрачала засмагу протягом зими. Вона так і не одягнулася, на ній лише той самий шовковий халатик. Унизу цей шовк спадає на підлогу, і її ноги залишаються відкритими. Ставлю на програвач «Патетичну» симфонію Чайковського. Музика, немов кришталевий ураган, захоплює вітальню, у яку прозирає сонце. Я теж сиджу з голими ногами й читаю. Очі твоєї мами бігають по клавішах, час від часу вона висмикує аркуш з друкарської машинки, жмакає його й кидає в кошик для сміття поряд. Характер у неї дражливий, змінюються її наміри, а з ними також і обриси її тіла. Вона мені не належить і ніколи не належала. Ми не запрограмовані належати одне одному, ми запрограмовані жити разом, користуватися одним біде .