Маргарет Мадзантини - Не йди

– Біжімо! – крикнула вона.

І ми побігли, натикаючись одне на одного і сміючись, обіймалися коло стіни. Робили всі ті безглузді речі, що їх роблять закохані. Наступного ранку, коли ми прокинулися, Італія тремтіла знову. Посмажила мені яєчню з яєць, що назбирала у своїх курок, випрала й випрасувала мені сорочку, а зараз, коли я її цілував, коли я повернувся до неї спиною, тремтіла. Кохання, що народжується, сповнене, Анджело, страхами, які не мають свого певного місця.

Завібрував мій мобільний телефон. Я поклав його на підвіконня, тому що там кращий сигнал. Я не відповів одразу, відчинив вікно, потім натиснув на зелену кнопочку. Мені потрібне повітря. Голос твоєї мами лунає цілком виразно, не чути ніякої метушні, характерної для летовищ, жодних оголошень рейсів, що прибувають чи вилітають.

– Тімо, це ти?

– Так.

– Мені сказали…

– Що тобі сказали?

– Що стався нещасний випадок із кимось з моїх рідних… у мене в руках уже зворотний квиток.

– Це так.

– Щось з Анджелою?

– Так.

– Що з нею?

– Вона впала з моторолера, зараз її оперують.

– Що їй оперують?

– Мозок.

Вона не заплакала, загаласувала в слухавку, неначе хтось став її шматувати. Але галасування раптом припинилося, знов залунав її голос, пригнічений, глухий.

– Ти в лікарні?

– Так.

– Що сказали? Що кажуть?

– Вони вірять, так…

– А ти? Що ти скажеш?

– Я скажу що… – Я мало не розридався, та не можна було плакати. – …Сподіваймося, Ельзо, сподіваймося.

Зігнувшись, висунувся у вікно… Чому я не падаю? Чому я не падаю туди, униз, де зараз прогулюються двоє пацієнтів, накинувши пальто на піжаму?

– Коли ти вилітаєш?

– За десять хвилин, «Бритіш Ейрвейз».

– Я тебе зустріну.

– А шолом? Вона була в шоломі?

– Вона його не застебнула.

– Як це? Як це вона його не застебнула?

Анджело, чому ти не додержувалася домовленостей? Чому юності так притаманна легковажність? Усмішка на обличчі, і, мамо, іди в сраку. А в мами віднялися ноги, голова. Як же ти тепер перед нею вибачатимешся?

– Тімо?

– Що?

– Поклянися мені Анджелою, що Анджела не вмерла.

– Клянуся. Анджелою.

Пацієнти внизу зупинилися, сіли на лавку, курять. Поряд із грядками проходить жінка середнього віку в теракотовому пальті. Люди, доню, люди рухаються, кудись лізуть. Люди живуть собі далі. Що буде з нами, зі мною і твоєю мамою? Що буде з твоєю гітарою?

Ми кохалися, а потім лежали нерухомо, слухали шум від машин на шляхопроводі, вони їздили так близько, що здавалося, ніби по даху. Я маю вдягатися та повертатися додому, та мені важко розривати цей зв’язок, що зробив нас бранцями. Де шкарпетки, штани, ключі від машини … тож я не поворушився. Завтра я їду, повинен взяти участь у конгресі онкологів, та не маю жодного бажання туди їхати. Італія повільно гладить мою руку, вимірює самотність, що на неї чекає. Я уявляю собі конференц-зал, свої окуляри, своє обличчя за карткою, на якій надруковано моє ім’я, колег із фото на пластиковому бейджі на піджаку, готельний халат, бар-холодильник уночі…

– Поїдеш зі мною.

Вона повертається на подушці, дивлячись великими недовірливими очима.

– Поїдеш?

Вона захитала головою:

– Ні, ні.

– Чому?

– Не знаю, що мені вдягнути.

– Поїдеш у трусиках. Тобі дуже личить у трусиках.

А пізніше вночі я коригував свою доповідь червоним олівцем, пробігав її очима, дочитував до кінця і повертався до самого початку, щось підкреслював, викреслював чи дописував. Нарешті подзвонив їй.

– Ти спала?

– Мені краще не їхати, правда ж?

– Я заїду по тебе о шостій. Це не надто рано?

– Якщо ти передумаєш, то нічого страшного.

О шостій ранку вона вже стояла на дорозі, уже з макіяжем. Такий собі клоун у сірому. Я поцілував її, а в неї шкіра, як лід.

– Ти давно чекаєш?

– Щойно прийшла.

І вже замерзла. На ній чорна куртка з короткими рукавами, а підплічники такі великі, що аж закривають їй шию. Шкіра на руках у плямах, як мармур. Вона розтирає руки між ногами. Я увімкнув обігрів на максимум, хочу, щоб вона якнайшвидше зігрілася. У неї перелякане обличчя, навіть очі замерзли. Вона сидить, не рухаючись, нічого на собі не поправляє, неначе статуя, трохи відхилившись від спинки. Потім від тепла напруга в неї спадає, а тим часом автомобіль летить по безлюдній смузі автостради. Я торкаюся до кінчика її носа.

– Тобі краще?

Вона посміхається, киває.

– Чао, – кажу я їй.

– Чао, – відповідає вона.

– Ну, як ти? – запитав я і всунув руку їй між ногами.