Маргарет Мадзантини - Не йди

– Вибач.

Але вона вже мене більше не слухала. Можливо, одного дня вона вб ’ є себе, може, вона забереться з цього світу, не через мене, а через іншого, подібного до мене, через хижака, що накинеться на неї з такою ж ненаситністю, з такою ж нелюбов ’ ю .

– Ти мусиш іти, – сказала вона, – я теж маю йти на роботу.

– Що в тебе за робота?

– Повія.

Тепер вона стала порожня, як шкіра, яку щойно скинула змія.

У моїх очах переливчастий фіолетовий шарф, який ти, Анджело, обмотуєш навколо шиї, коли позичаєш його в мами, він з вовни, що не боїться часу, він старший від тебе, ми його купили в Норвегії.

На поромі, що йшов до Лофотенських островів, твоя мама залишилася в приміщенні, щоб попити чай. Руки її приклеїлися до гарячого скла чашки, тоді як я стояв на палубі, попри шквали крижаного вітру, що здіймали на морі величезні хвилі. На поромі, потрісканому, як ті фіорди, що віддалялися за нашими спинами, пливли не туристи, а грубуваті місцеві мешканці: рибалки та продавці риби. Скрізь навкруги видно лише неспокійне море. Зміна кольорів і клімату, светр із подвійної нитки, що був на мені, сморід від риби під сіллю, який розходився з трюму, – усе це робило мене іншим чоловіком, як часто трапляється у відпустці. Я був щасливий, що стояв тут сам, щасливий, що негода не пускала твою маму вийти до мене. Якийсь моряк у цератовому плащі, насилу вийшовши по мостику, сказав щось незрозуміле, проходячи повз мене, потім показав на двері, з яких виходив, натякаючи на те, що мені краще повернутися. Вода затекла мені за комір светра, я труснув головою. Усміхнувся.

– It’s okay [10] Усе гаразд ( англ ). , – крикнув я.

Він теж посміхнувся. Це був молодий хлопець, але шкіра на його обличчі була дуже опалена цим морозним вітром, і ще від нього тхнуло алкоголем. Він підвів руки до неба.

– God! God! [11] Добре! Добре! ( норв ). – закивав він мені, відходячи до носової частини.

Якийсь птах всівся біля мене, так неочікувано, що я навіть не побачив, як він підлітав. Пір’я в нього було якогось брудного кольору, щось середнє між сірим і зеленим, перетинчастими лапками він міцно схопився за металевий фальшборт, неначе маленькими ручками. Це була дивна суміш рибалочки й чорного лелеки. Його живіт весь час надимався й здувався. Він, напевно, украй стомився від важкого перельоту до цього плавучого корита. Птах не такий уже й лагідний, поряд з ним страшно стояти. Втупився в море хижими червоними очима з облямівкою, ніби він шукає місце наступного приземлення. Мав якийсь неймовірний дзьоб і щось людське в погляді. Я задумався, чому таке крихітне створіння приймає без страху виклики, які кидає море, а ми тікаємо від кількох бризок, ми, у туфлях, у светрах, чому настільки позбавлені сміливості?

Мені здається, що твоя мама помітила під час цієї відпустки, дивлячись на мою спину, яка рухалася за кілька кроків від неї, коли ми дерлися крутими скелями над морем, що я неначе відсутній на прогулянках. Та нічого не сказала. Вечорами ми втискалися за той довгастий стіл з іншими співтрапезниками в невеличкому ресторанчику з дерева та червоної цегли, щоб поїсти риби з картоплею й випити кухоль пива. Вона простягувала руку, клала її на мою й дарувала мені усмішку, сповнену витонченості й тепла. Мене теж охоплювала її бадьорість. Я обіймав її, сидячи поряд із незнайомими людьми в задимленій і гамірливій кімнаті.

А потім, коли я знову торкався руками до її тіла, я робив це з абсолютною відданістю. Я ставав неочікувано щирим в коханні, і Ельза це помітила.

– Я тебе кохаю, – говорила вона мені багато разів у сутінках, пестячи моє волосся. Можливо, за кілька днів до цього вона боялася, коли я наполягав на тому, щоб відвезти її з нашого будинку на морі. Боялася, що ми будемо вдвох самі. Я не відпускав її до останньої миті оргазму, лише потім лягав поряд із нею. Від насолоди в неї затуманювалися очі. Вона простягнула свою ватяну руку до мене.

– А ти?

Я взяв її руку, ледве торкнувся губами її обручки.

– А мені й так добре.

Мій член був уже мініатюрним, висів десь між стегнами, як у малюка. Вона подивилася на мене, туман у її очах став ще густішим. Тепер я очікував, що вона в мене щось запитає. Вона провела рукою по моєму обличчю, щоб збентежити мене, позбавити спокою мій звернений на неї погляд. Ні, у неї не було жодного бажання ускладнювати собі цю мить насолоди. Невдовзі після цього вона заснула. А я так і лежав, не відриваючи очей від дерев’яної стелі, без будь-яких жалощів. Я провів свою дружину крізь стрімку течію своїх фантазій до самого берега з гарячим піском, де вона змогла розчинитися в насолоді. Тепер вона відпочивала, а я пішов блукати дорогою на скелі. Наступного ранку, коли повітря було кришталево чистим, ми ввійшли разом у магазин, де перед величезним верстатом стояла маленька жінка. Твоя мама вибрала собі фіолетові й пурпурові нитки для шарфа, вона спостерігала, як вони намотувалися на дерев’яні навої. Цей шарф вона носила всю відпустку, дивилася на нього у світлі та в темряві, щоб побачити, як змінюються кольори. Цей шарф увійшов у наше життя, його то забували, то діставали знову, доки одного дня, Анджело, він не опинився в тебе на шиї й не увібрав у себе твій запах.