Маргарет Мадзантини - Не йди

– Я подаю спагеті.

Вона повернулася на кухню, проходячи повз мене. Від неї пахло тальком, таким ванільним солодкавим запахом, немов від ляльки.

– Пиво будеш?

Вона принесла пиво, потім вийшла й повернулася знов із приборами. Я підвівся, щоб допомогти їй.

– Сиди собі, – попросила вона, – прошу тебе.

Голос у неї був такий же клопіткий, як і руки. Я не відводив від неї очей, поки вона накривала на стіл. Вона то заходила, то виходила з кухні з дивною для цього часу жвавістю. Здавалося, що я бачив її вперше, неначе це тіло під халатом ніколи не було моїм. Вона вміла накривати на стіл, акуратно розклала прибори та серветки. А посеред столу поставила свічку. Вона зупинилася переді мною, нахмурила брови, поморщила ніс і виставила передні зубки, неначе гризун.

– Аль денте [9] Аль денте – ступінь готовності, коли їжа (особливо паста) зберігає відчутну пружність. ? – пискнула вона.

– Аль денте.

Я теж поморщив ніс, імітуючи її, і помітив, наскільки він негнучкий. Вона засміялася, засміявся і я. Вона була не просто веселою, вона була щасливою.

– А ось і ми. – І вона вийшла з кухні з великою супницею в руках. Поставила її. На спагеті, у центрі, стирчав жмутик базиліку, наче квітка. Подала мені страву й сіла навпроти, поклавши руки на стіл.

– А ти не їстимеш?

– Я потім.

Я встромив виделку в спагеті, бо був справді голодним, наскільки пам’ятаю, давно вже я не був таким голодним.

– Смакує?

– Так.

Спагеті і справді, Анджело, були смачними. Найсмачніші спагеті в моєму житті. Я їв під пильним поглядом Італії, від якого нічого не можна було приховати, вона допомагала мені їсти своїми очима, ледве помітними рухами плечей, рук. Здавалося, що і вона їла зі мною, насолоджуючись кожним шматочком страви.

– Ще їстимеш?

– Так.

Ситість була давно забутим благом. Що більше я їв її спагеті, то більше відчував, як мені ставало краще від їжі. Я потягнувся рукою за пляшкою пива, що залишилася далеко від мене, вона теж кинулася подати її. Беручись за крижане після холодильника скло, я несподівано відчув тепло її тремтячої руки. Я невдало налив собі пива, майже не стежачи, що роблю, і піна перелилася через вінця на стіл. Не хотілося відпускати її руку. Хотілося тримати її й надалі, і не лише самі пальці. На якусь мить у мене з’явилося бажання покласти на долоню її руки своє чоло, щоб вона тримала цей тягар.

Італія тим часом дивилася, як маленька калюжа від пивної піни розповзалася по столу. У її очах було якесь особливе світло, що блукало під шкірою обличчя, зібране в крихкий ореол, який міг бачити тільки я. Мені здалося, що вона раптом стала сумною. Її смуток проходив чорною доріжкою від шиї, що була в тіні, до самих ребер, звідки виступали груди. Вона помітила, як я її розглядав, і затягнула ще тугіше пояс на халаті, прикриваючи груди рукою. Тепер світло падало на неї, вона сиділа в цьому слабкому світлі від свічки, схрестивши руки, як нічний амур, і дивилася, як я їв.

Я зупинився тут, на цьому асфальтованому майданчику, припорошеному піском, за частоколом з олеандрів. Я дивився на ворота, що були поряд, і крізь ґрати на будинок. Шиферний дах та білосніжні стіни поринали в сяйві, яке щойно з’явилося. Я не увійшов у будинок, а залишився в машині, вбираючи в себе вологість. Певний час, не знаю, як довго, я навіть подрімав. Ельзину малолітражку було припарковано під навісом з очерету. Її тіло лежало собі спокійно в ліжку, не знаючи про те, що я тут. Я спостерігав, як світанок знімав нічний покров з нашого будинку, з порожньої мотузки для білизни, з наших велосипедів, притулених до стіни.

А тепер на небі разом із першими сонячними променями з’являлася блакить. У цьому чистому повітрі можна було побачити все. Якщо ніч мене захищала, то світло, повертаючи всі речі моєму зору, повертало мене самому собі. Я повернув шию до маленького прямокутника дзеркальця й побачив своє обличчя. Непомітно для мене з’явилася борода.

Я вийшов з автомобіля, пройшов уздовж огорожі, далі крізь очерет і опинився на пляжі. Там не було нікого, лише море. Я зайшов на піщану смугу й присів там, де пісок був ще сухим. Будинок залишився в мене за спиною; якби Ельза прочинила вікно спальні, вона б побачила чорну крапочку моєї спини на пляжі. Але вона спала. Можливо, у цьому легкому сні вона шукала іншу долю, поринаючи в неї так само акуратно, як вона пірнала в море, без жодного плюску зникаючи в його водяному роті.

Тіло може любити те, чим гребує розум? Ця думка, Анджело, не йшла мені з голови, коли я повертався в місто. Якось суто з міркувань ввічливості я скуштував в одного селянина якийсь «особливий» сир його власного виробництва, скоринка цього сиру почорніла від плісняви, а тхнуло від нього, немов від небіжчика. Та куштуючи його, я відкрив, як не дивно, різкий і водночас вишуканий смак. Я відчув свіжість крижаної води, узятої з глибокого колодязя. У ньому була ностальгія й водночас огида до того сиру, до його різкого присмаку.