Маргарет Мадзантини - Не йди

Пізніше, коли вона вже сиділа на дивані, то стягнула на собі майку, щоб прикрити промежину. У такому вигляді я й застав її, повернувшись з ванної кімнати. Я помився, сидячи на краю ванни поряд з тією поцвілою шторою, що звисала згори. Я підійшов до неї, узяв за волосся, похитав їй голову й всунув у руку гроші. Я трішки побарився, всовуючи їх у цю знесилену руку. Вона їх прийняла так само, як приймають біль. Я мусив іти. Я не повинен був ще раз показувати їй свою ніяковість. Це було б незручно, все одно що озиратися на власні екскременти.

Ти теж хочеш залишитися сама, я вже вивчив тебе. Ти робиш те, що я хочу, а потім зникаєш, немов комар удень, ти ховаєшся серед квітів на дивані й сподіваєшся, що я тебе не помічу. Ти вмієш цінувати тільки хіть, знаєш, що коли зав ’ язую краватку перед виходом, то відчуваю огиду. У тебе немає сміливості навіть рухатися, поки я з тобою, немає сміливості показати сраку, ідучи до ванної кімнати. Можливо, ти боїшся, що тебе зрештою вб ’ ють, можливо, боїшся, що я тебе закину в глину тієї пересохлої річки, як ту чорну машину, що впала зі шляхопроводу. Ти не знаєш, що моя лють закінчується, коли я вмираю в тебе всередині, що потім я – лев, який утратив лев ’ ячий інстинкт. Що ти робиш, коли я йду? Що я тобі залишаю? Цей згаслий камін, кімнату, понівечену мною, цю образу серед ночі? Ти розумієш, що я тебе не кохаю. До тебе підійде твій собака, він тобі потрібен, ти пеститимеш його, устромивши очі кудись у далечину. Нічого, він однаково сліпий. Потім до тебе прийдуть спогади минулих років, нав ’ язливі ідеї. Потім повернеться розуміння того, що відбулося, ти піднімешся, наведеш лад у кімнаті, поставиш на місце перекинутий стілець. І не треба стягувати вниз свою майку, коли ти нахиляєшся, ти ж відчуваєш, як розходяться твої сідниці, ти ж не звертаєш на це уваги. Твоє тіло, коли на нього не дивляться мої очі, варте своєї ціни, як стілець, як твоя втома. Та піднімаючись, ти відчуватимеш, як по твоїй нозі збіжить цівка моєї сперми, але цього я не знаю, а хотів би знати. Я хотів би знати, чи в тебе з ’ являється огида або … Ні, ти побіжиш митися, повіє, залізеш за свою поцвілу штору. Губкою змиватимеш із себе лайно й примар після цього бешкетника.

На столі лежало кілька плодів мушмули. Я взяв один скуштувати, він був солодкий, тоді я взяв ще.

– Ти голодний? – запитала вона.

Її голос було ледве чути, він майже не порушував тишу. Італія, напевно, теж подумала про якісь дивні речі. Щойно я припинив стискати її руку, вона розчепірила пальці, і гроші попадали на підлогу. Вона простягнула до мене порожню руку.

– Дай сюди.

Я віддав їй кісточки від мушмули.

– Я приготую тобі спагеті?

– Що? – прошепотів я, збитий з пантелику цією пропозицією.

– З соусом чи як?

Вона неправильно зрозуміла моє запитання. Її погляд тепер був інакшим, пожвавленим, очі затремтіли в очницях, немов пташенята, які щойно скинули шкаралупу. Я не збирався затримуватися в неї. Проте на її обличчі з’явилася маленька надія. Її надія була такою далекою від моєї. Тому що, Анджело, я теж мав надію. Мав надію на те, чого не було в цій кімнаті, чого ніде не було, яка, можливо, гнила разом із кістками мого тата. Те, про що я нічого не знав, чого не варто було й шукати.

– Вони будуть смачними з соусом?

Вона засміялася, засяяла від радості, тоді на мить я подумав, що, можливо, і моя надія була такою ж скромною й простою, як її. Вона якось незграбно пішла в спальню, намагаючись прикрити себе надто короткою майкою. Дуже швидко вона повернулася до мене в комбінезоні та незастебнутих різнокольорових босоніжках:

– Я вийду на хвилиночку.

Я стежив за нею у вікно, поки вона заходила за будиночок, де, як я помітив, у неї був невеличкий город. Угрузаючи підборами в землю, з ліхтариком у руці, вона шаруділа по грядці підв’язаних рослин. Вона повернулася з овочами в майці й попрямувала до кухні. З-за дверей я бачив її фігуру, то повністю, то лише одну руку, то пучок волосся в неї на голові. Вона підійшла до кухонної шафи, витягла звідти каструлю, тарілку. Потім ретельно по одному помила помідори, а тепер схилилася над дошкою, ріжучи овочі, що смачно пахли. Лезо проходило поряд з пальцями, але вона робила це автоматично. Я з подивом відкрив для себе, що Італія була охайною і професійною кухаркою, справжньою господинею в себе на кухні. Я чекав на неї сидячи, зіщулившись і трохи скам’янівши, немов шанобливий гість.

– Уже майже готово.

Вона вийшла з кухні й зачинилася у ванній, я почув, як полилася вода в душі. Я пообкладав себе диванними подушками. Кімнату заполонив запах свіжого соусу, я насправді відчував голод. Знову побачив на постері шимпанзе, що обіймав свою пляшечку з соскою. Він був стовідсотково схожим на Манліо. Я всміхнувся йому, як усміхаються приятелеві, дурнішому від себе. Невдовзі шум у ванній затих, і вона з’явилася знову. Її мокре жовте волосся здавалося дерев’яним. На ній був світло-коричневий халат. Вона затягнула пояс і всміхнулася від задоволення.