Маргарет Мадзантини - Не йди

Це було невелике містечко, побудоване з туфу, з одностороннім рухом і стрілками на дорожніх знаках, що з будь-якого місця вказували напрямок до однієї й тієї ж ротонди. Я поставив машину на паркінгу. Ми говорили про це, я забронював номер на її ім’я. Я не можу ризикувати, багато моїх колег беруть участь у конгресі, серед них буде й Манліо. На вулиці ми тримаємося на відстані. Італія дуже боїться за мене, не знає, куди їй іти, але йде впевнено. Вона взяла з собою валізку на колесах, надто велику для виїзду на кілька днів. Валізка напівпорожня, Італія, трохи зігнувшись, тягне її поряд. А я, на відміну від неї, уже звик до коротких поїздок. У мене невеличка шкіряна сумка, функціональна й елегантна, – подарунок Ельзи. Цього ранку в мене немає пуза, я тугіше затягнув ремінь на одну дірку. Іду легко, настрій чудовий, відчуваю себе юнаком у шкільній поїздці. Ззаду легенько торкаюсь її сідниці.

– Перепрошую, синьйорина.

Вона серйозна, навіть не обертається до мене, відчуває себе непроханою гостею. На ній ця жалюгідна куртка, а спідниця трохи довша, ніж зазвичай, ще одна спроба бути менш помітною.

Ключ уже в моїх руках. Італія розмовляє з чоловіком, що стоїть за стійкою рецепції. До мене підходять двоє колег, ми ручкаємося.

– Сауна вже розігрілася чи ще треба зачекати? – запитую я в дівчини в синій камізельці, яка реєструє документи, це – привід, щоб затриматися тут.

Чоловік, що стоїть перед Італією, тримає олівець у руці й пробігає ним по списку заброньованих номерів. Вона повертається до мене з розгубленим поглядом. Я підхожу до них:

– У вас якась проблема з поселенням моєї колеги?

Чоловік підвів до мене очі, пильно подивився, потім з подивом перевів погляд на Італію.

– Я намагаюся знайти місце, адже в синьйори немає акредитації.

На губах наквацьована помада, волосся, як солома, від постійного знебарвлення… Вона зіщулюється у своїй синтетичній куртці, підтягує до себе свою надто велику валізу, відчуваючи, що цей чоловік дивиться на неї оцінюючи. Так і стоїть, схиливши голову, а можливо, вона вже шкодує, що приїхала.

Італія перетинає хол, дивлячись зневажливо, майже вороже. Її риси здаються ще грубішими, бо на душі в неї безрадісно. Вона захищається. Ми піднімаємося ліфтом лише вдвох, проте я навіть не торкаюся її. Зараз вона викликає в мене жаль, вона йде коридором на своїх понівечених підборах і викликає в мене жаль. Наші номери на одному й тому ж поверсі, у коридорі немає нікого. Італія входить у мою кімнату, так і залишається стояти, навіть не оглядається, а тільки гризе собі нігті.

Конгрес триває чотири дні: конференції, засідання, курси підвищення кваліфікації. Італія не хоче виходити з готелю, весь час лежить у ліжку, дивлячись телевізор, я замовляю їй їжу в номер, а сам вечеряю в готельному ресторані з іншими колегами. Я не поспішаю, насолоджуюся стравами, веду бесіди, жартую. У мене всередині ледве помітними хвилями плюскається насолода. Італія там, нагорі, ховається й завжди готова кинутися мені в обійми. Вона чекає на мене в замкнутому номері. Щоразу, стукаючи в двері, я чую, як вона поквапливо біжить босоніж по килиму. Говорить тихо, бо весь час боїться, що хтось може нас почути. Шкодує, що інший номер стоїть порожній, бачить ціну на зворотному боці дверей і ледь не зомліває. Навіть не бере воду з бару-холодильника, п’є з-під крана; я лютую, але вона невблаганна. Італія не виходить, навіть коли приходять прибиральниці, сидить собі в куточку та й дивиться на них. Уночі ми кохаємося годинами, ніколи не засинаючи. Італія звішує голову з подушки, шия в неї тремтить, а волосся спадає на підлогу. Неначе вона щось шукає за моєю спиною, може місце, де вона знову з’єднається із заблукалою частиною її самої. Тікає від мене, і частинки її теж утікають з моїх рук. Очі її дивляться у вікно, де горять вогні готельного патіо. Там, унизу, є фонтан, який вимикають о певній годині. Італія піднімається з ліжка, щоб побачити, як його вимикають, їй подобається дивитися, як той струмінь спадає. Говорить вона мало й не вимагає для себе місця, бо знає, що вона не молода у весільній подорожі. Я так ніколи й не знатиму, скільки чоловіків кохалися з нею до мене, але знаю, що кожен із них, пестячи чи то дряпаючи її, зробив свій внесок, щоб вона стала такою, якою була .

Другої ночі ми вийшли пізно, залишили ключ і вишмигнули з холу. Я подарував їй пару білих туфель, побачив їх на вітрині й купив. Вони були завеликими для неї, але Італія запхала в носки трішки туалетного паперу. Містечко тягнулося до самої верхівки пагорба, провулок за провулком, і будинки були з нетесаного каменю. П’ятки Італії вискакували з надто широких туфель. Ми видерлися до самої скелі, що височіла за будівлею мерії. Стоячи перед бельведером, ми споглядали внизу нічну рівнину, на якій, мов зорі, миготіли вогники. Ми зійшли на кілька сходинок і опинилися на брукованому майданчику, з кількома дитячими атракціонами в центрі. Гойдалка скрипіла від вітру. Було темно, лише дзвіниця з романськими шпилями виднілася між чорними дахами будинків. Сидячи на кам’яній лавці, ми дивилися просто перед собою на дерев’яного коня, у якого замість ніг була пружина, і в нашу схованку додалося трохи меланхолії. Від цих атракціонів без дітей нам стало сумно. Гойдалка, що так і скрипіла від вітру, псувала нам настрій. Італія підвелася й пішла до гойдалки, сіла на маленьке залізне сидіння й відштовхнулася від землі, раз, потім другий. Ноги її згиналися в повітрі, спина рухалася то вперед, то назад. Білі, як у молодої, туфлі злетіли з її ніг, не втримавшись.